Вона була маленькою офісною мишкою… Принаймні так почувалася... Хоча “маленька” та “офісна” – тихо сказано. Насправді, в суто фізичному розумінні, то був серйозний і гарно вмебльований офіс. Офіс обласної податкової інспекції(!). А вона, та, яка вважала себе маленькою та сірою – старший інспектор(!!).
Життя – бентежне. І де б ти не знаходився, в якому б супер-пупер вмебльованому та інформатизованому кабінеті не перебував – з-за моніторів та дисплеїв ноутбуків визиратимуть сірі “мишки”, зубасті “пацюки”, “хамелеони” та ще багато різновидів та гібридів тваринних характерів.
Суспільство ставить свої вимоги. І для того аби прогодувати сім’ю, доглядати стареньких, купувати іграшки – люди або прогинаються під перепони або прогризають їх викуваними із сталі зубами. Хто винен? Хто винен в тому, що це доводиться робити? Грати ролі, “натягувати” усмішки, казати те, що хочуть почути, в решті-решт, конфліктувати зі своїм “Я” внутрішнім та зовнішнім. Ніхто! Вибір завжди є! І навіть, якщо Ви пливете на підводному човні! Ви можете: або пристосуватися і прийняти умови мікро атмосфери (мікросоціуму) або набрати повні легені повітря, покинути човен і спробувати виплисти на поверхню, навіть якщо над Вами кілька кілометрів води й Ви ймовірно не випливете. Але ж вибір є?!
«Ці ж самі офісні обличчя… Як не хочеться йти на роботу… Бачити їх… тонути у фальші… Плисти за течією… Не-хо-чу! Що вибрати? Куди податися?
Минуле… Чужі поцілунки на тілі… Бажання поговорити, за яке платять… Одинадцять хвилин… Хочеться стерти з пам’яті… Чи навпаки, викарбувати їх будь-де, на видному місці, яскраво-червоним кольором. Щоб пам’ятати!
Щастя! Яке воно? Якого кольору? Віросповідання? Моно чи полігамне? Любов чи sex? Гроші чи рок-н-рол?»
Роздуми перервав голос. Її прізвище та ім’я. Цікавляться чи підготувала постанову за наслідками останньої перевірки.
Постанови, перевірки та кому, на фіг, це потрібно? Вони бояться: нас, штрафів, санкцій, перевірок та, навіть, телефонних дзвінків. А ми… знали б вони як боїмося ми… Правда в світі є дещо більше, чого можна боятися. Це не податкові органи, інші перевірки, міліція. Суд, штрафи, покарання, ув’язнення. Найбільше варто боятися самого себе. Боротися по обидва боки барикад – найважче. Або, коли ти між вчора і завтра. Ти, що спіткнувся і… обличчя в багнюці. Ти, який звикаєш до цієї багнюки. Не помічаєш її в дзеркалі. Сприймаєш як частину себе. Але в один прекрасний день твої очі, серце і душа прозріють. Багнюку захочеться змити. А разом з нею весь той бруд, пил, запах, що в’ївся, приріс і став частиною тебе. Та як? Як це зробити? Як згадати своє обличчя? Яким воно було до того, як одного разу ти спіткнувся та впав? Коли це сталося? Коли не було хліба? Коли вперше за гроші? Коли… І цих “коли” нескінченний ланцюг. Ланцюг, який хочеться розірвати, знайти початок й почати все знову. Все правильно. Адже я пам’ятаю яким було моє обличчя! Чітко пам’ятаю виразні красиві очі, що дивилися на мене з люстерка. Це було до того…
Вихід? Вихід! Шукати! Знайти! Вчинити вірно! Правильно! Справедливо! Чесно перед собою. Рідні й близькі (а вони є?) зрозуміють, мають зрозуміти. Адже це мій вибір! Мій варіант життя. Я не хочу більше почуватися в’язнем. В’язнем на волі. В’язнем без кайданів. Довічним в’язнем…
Потрібно розібратися, потрібен час, спокій. Звільнитися від кайданів…Позбутися пут… Зрозуміти себе… Знайти дорогу… Побачити майбутнє… Розібратися… Зрозуміти… Спокій…
Піду в монастир... Мабуть, в чоловічий....
ID:
216648
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.10.2010 20:17:00
© дата внесення змiн: 17.10.2010 20:17:00
автор: Єва
Вкажіть причину вашої скарги
|
