Травень
Мрякою дрібною плаче небо...
Травень зажуривсь-засумував.
Тугу виливаючи із себе,
Затуманив-задепресував.
Поділись журбою і зі мною,
Що у тебе сталось, розкажи:
І за чим весняною порою
Ти занив, заплакав, затужив ?
Чи за тим, що сонце загубилось
У холодній сивій пелені?
Чи за тим, що юність утопилась
У бездонній далі-вишині?
А із нею канули й надії,
Та хлопчачий світлий шал-порив,
І запал колишній трутом тліє:
Так всьогó хотів, та не зробив...
Чи за тим, що вíтри-буревії
В царство вічних холоду й імли
Пелюстки кохання – диво-мрії −
Без жалю навіки віднесли?
Залишивши душу на поталу,
Іскрам-лезам хмарних гільйотин:
Й наче в долі хижої в опалі –
Ти один...І знову ти один...
Не один ти, нас, принаймні двоє,
І я теж недолі злої син.
Ми немовби злиті із тобою
У свинцевім розвої хмарин.
Я тебе послухаю-почую,
І розради слово підкажу,
Та з тобою я не посумую,
Не поплачу і не потужу.
Ти в мені печалі не пробудиш,
Я давно своє минуле поховав.
Всі невдачі, зради і облуди
Закопав, засипав, зарівняв.
Та і ти, мій брате, не карайся;
Що було, тогó вже не вернуть.
Не шкодуй, не мучся і не кайся −
Тлінне все, та вічна твоя суть.
Травню мій, ти ж золото-прекрасний,
Теплий, добрий, сонячно-ясний.
Дух весни – цілунок дивно-красний,
Зáвжди свіжий, завжди молодий.
Так осяй же усмішкою небо,
Прожени з чола свого вітри,
Не сумуй, друзяко, та не треба:
А забудь, наплюй, і розітри.
Все цвіте навколо – подивися!
На порозі літо світлих мрій.
Тож зі мною міцно обіймися,
І квіткам на клумбах порадій.