Стою над урвищем. Піднизом океан.
Холодний вітер обдуває спину.
Заходить сонце. На передній план
Кривавії відблиски виводить небо синє.
Стою над урвищем і Господа молю:
«Прости гріхи, що сотворив в нестямі,
Якщо себе занадто я хвалю,
Якщо нарік невинних ворогами.
Я каюсь, Господи, бо каятись не гріх,
У покаянні, кажуть, шлях до раю.
Та на душі так гірко, не до втіх,
Бо й сам у каятті отім вмираю.
Не помираю я, що оступивсь,
Не помираю, що сказав невміло,
Що десь у друзях знову помиливсь -
Вмираю, що мене не зрозуміли!»
Cорочку вітер дре в дрібні шматки,
Разом із нею задубілу душу.
Хтось ззаду йде. Жду поштовху руки.
Та доказати,що почав, все ж мушу.
піднизом - під низом
Зупинятися не можна, а ззаду - це наші сумління, а руку можна відштовхнути, бо не настільки великі гріхи,якщо Ви їх розумієте і не соромитесь каятись.
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі, і за вказані помилки теж, каюсь і виправляю
Это да. порой недосказанность сводит на нет всё сказанное, а непонимание, а что чаще бывает- недопонимание, источник величайших бед. Касаемо ошибки в выборе... как там в той песне поётся:
"...Нас выбирают, мы выбираем.
Как это часто не совпадает..."
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
