Гори
Гори парують, неначе димлять,
Немовби зітхають велично і владно.
Як стражі предвічності
Гордо стоять,
На плéчах могутніх тримаючи небо,
У хмарах молочних ховають вершини,
Немовби п’ючи прежагуче,
Тих хмар неземне молоко.
Стою на вершині гори,
Мов ширяю між небом й землею
Беркутом гордим та вільним.
І вітер куйовдить чуприну,
Лоскоче і студить чоло,
Та крила немов спочивають,
Сповиті у ризах нетлінних
Хмарин білосніжно-прекрасних.
Так легко, так радісно стало,
Так хóроше, мило й спокійно
Моїй пошматованій суті,
Душі моїй різаній-рваній
Та серцю розбитому вдрузки.
І я зрозумів: неважливе,
Химерне, хитке і мізерне,
Недбале, смішне й недолуге,
Не варте потуги й уваги
Все те, що лишилось в долині,
Все те, що побіля підніжжя
Цієї гори кам’яної,
Що в хмарі купає вершину.
Мене палко небо цілує,
І пестить, і мáнить, і кличе.
З вершини до нього так близько.
Я все би віддав без вагання;
Що є, що було, та, що буде,
Щоб тут же, в цю мить і секунду
Зробити хоч крок, хоч пів-кроку
З вершини на хмару казкову −
І в ній назавжди залишитись,
Із твердю небесною злившись.