Десь далеко, навіть дуже,
Де проходили літа байдуже,
Дерева висохлі росли і квіти чорнії цвіли.
Там ріки смутку протікали
І хвилі гори розбивали,
Живили висохлі дерева,
Змивали чорні хмари з неба.
У тому мертвому раю
Спало щастя у гаю.
Воно не знало, що десь там,
Де чути стогін, плач і гам,
Його чекають живі люди:
Шукають, молять, кличуть всюди.
Воно не знало, що вони –
Нещастя вічнії раби.
Воно не спить, воно живе, воно плодиться і росте,
Вростає в їхнії серця, ламає біднії життя.
І тільки він один зібрався,
Шукати щастя одізвався.
Пройшовши довгий й важкий шлях,
Знайшов він щастя в своїх снах.
Він бачив, як дерева оживали,
Як чорні, мертві квіти розквітали.
Він відчував на собі все тепло,
Що сонце йому з неба донесло.
Зривав руками сочную траву,
Кричав: “Я щасливий! Я живу!!!”.
Він сказав собі: “Ти більше не заплачеш!”...
Що тільки в снові не побачиш...
