Кров під серпанком межі.
Насуплено дивиться хмара.
Відблискують в сяйві ножі
Нестерпно-забутого чаду.
У чаді — натхнення і біль
Скуповую в розпачі лілій.
З півдарма. Співає де Ліль,
У світі, вчорашньо-наспілім.
Самотньо вдивлятись у день,
Коли захлинаєшся в світлі.
У чорнім пенсне, що зі жмень,
Пекучо-рясного повітря,
Іду навпростець, і в собі
Осанну співаю, і бачу,
Що поруч, на сивій губі,
Метелик розчахнув ледачо.
Феєрія, шабаш, психоз.
Навіщо метеликам люди?
Можливо, вчорашній гіпноз
Дається взнаки? Далі буде.
Метелик сидить, нітелень.
Мовчить, мов душа на світанку.
Чому на зникає вже день,
Свідомість — занедбана бранка...
Метелик не бачить мене.
Здається, вагу я втрачаю,
Здіймаюсь у небо, жене
Та сила, що все розчинає.
Нема ґравітацій і форм,
Усе помарніло у небі,
Забувши обов’язок норм,
Лечу, запальний, наче в кебі.
Не встигну упасти, не час,
Метелик змахнув і полинув.
А я? Ні, не можу, я пас,
Впаду! Я впаду і загину!
Не можу у нетрях земних,
Не можу у небі і сонці...
Що ж, буду іти на своїх
До місць, де палатиме стронцій.
ID:
14763
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 17.05.2006 11:40:17
© дата внесення змiн: 17.05.2006 11:40:17
автор: Дмитро
Вкажіть причину вашої скарги
|
