Пролог
Гримить гудок. Прощальний дзвін.
Підходить пароплав до вікон.
Доба критичних дивних змін
Нагадує про себе з віком.
І кожен день, як щось нове
Згасає пурпур від любові.
Згасає…та в мені живе…
Бурлить в сполоханості крові.
Вітрилом білим накриває
Ця безумовність німоти
І налаштовані давно мости
Жорстоким подихом збиває.
Байдужість
Береш цигарку і забуваєш швидко
Все те, що мало залишитись в душі
Невже тобі і трішечки не бридко,
Що голову ховаєш ти в кущі?
Затисло постать, очі в диво-плямах,
Нема думок, нема і почуттів
І замість совісті лиш глибоченна яма -
Той вогник, що колись палахкотів.
Образи та презирство не страшні,
Немає страху і ніхто не дружить,
Із тим, хто навіть квітам по весні,
Виказує свою гнилу байдужість.
П’єдестал втіхи
В тумані хмари,
А у вікнах сталь.
Шорсткі отари
Сіють лиш печаль.
Горне до серця
Електричний струм
Малих енерцій
Втіхи світлих дум.
Жорна-п’єдестали
Мріють сонцем ввись
Про людське «начало»
Вже писать берись
П’єдестали втіхи
Для поетів-гниль,
Краще шепіт вільхи
Й подих в заметіль
Запросити б в душу
Пісні та святки
Та терпіти мушу
В мізках я цвяхи
Стержні лиш чавунні
В серці, у думках
В зорі семиструнні
В все забили цвях…
Новий вік
Крилаті броненосці й літаки
Горюча суміш людства і машини
Механізовані давно уже думки
І інтелектом володіє не людина.
Я згадую шалений буйний сад
Бабусині казки і дивоцвіти
Як квіти рвав мені молодший брат
І всі сміялись наче знову діти
Та цинк і хром заполонили світ
Комп’ютер став людині у нагоді
Та чи відновить він той яблуневий цвіт
В бабусі, в квітні, ззаду, на городі?
Де та весна, де той переполох
Що нас направить знову у минуле?..
І бачить сам великий, грізний Бог,
Що люди правду і красу забули.
Нове навкруг, усе таке нове
Вік двадцять перший і пора змінити
Те що померло знову на живе
І жити треба справжнім, чистим жити…
Моя проблема
Стій подорожній, постривай!
Картину я малюю, стань в нагоді
І розкажи про свій тутешній рай
Що бачив у далекій ти пригоді
Я хочу розказати всім навкруг
Що люди ще не счерствіли у душах
То допоможеш вірний, вдячний друг?
Я поспішати дуже-дуже мушу.
Бо ще хвилина і взірветься світ
Багато стало сварок і гордині
А їм би ще по сто і надцять літ
Прожити б на Землі простій людині.
То де ж та правда, у чиїх устах?
Так іноді шуткують, що в дитини
Але нажаль тепер це лише прах
І правди в цих словах ані краплини
Стій подорожній, постривай!
Картина вже готова, подивися.
Ось так згорів останній Божий рай
І голос правди разом спопелився…
Епілог
…сідає сонце низько-низько
Останні люди мчать з роботи
І кожен день, як в анекдоті,
Так швидко знову завтра близько.
Рясніють зорі на гілках
Торкнися тихо і не бійся
На диво просто понадійся
І вір у дивний в простір шлях
Краса мине…ми разом з нею
Підемо в небуття чуже
Ми на порозі…Скоро вже
Розквітне пагубна лілея..
