ВІДКРИТИ ДВЕРІ ПРОСТОРУ ДУШІ
І ЗНОВУ ВИЛИВАТЕ НАБОЛІЛЕ
І ЗНОВ, ЯК ВІРШ, ЧИТАТИ З ПАМ’ЯТІ
СВОЮ ІСТОРІЮ ЗАБУТИМ ПОТЕРПІЛИМ.
ЧИТАТИ ЦЕ, ЯК БІЛИЙ ВІРШ ІРОНІЙ
З ЕМОЦІЯМИ НАЧЕ У КІНО
І ЗГАДУВАТИ КОЖНУ ІЗ АГОНІЙ
ДИВИТИСЯ ДО РАНКУ У ВІКНО
ЗГАДАТИ ВСЕ, ЩО СТЕРЛО БІЛІ МРІЇ
СТИРАТИ ЖАХ ПРОТЕРТОГО ЛИСТА
ЗМИВАЮТЬ СЛЬОЗИ ЧОРНІ ВІЇ
І БЛІДУ ТІНЬ ТВОГО ЄСТВА.
ДО РАНКУ У ОЧАХ ВИРУЮТЬ ЗОРІ
ТА ЩО ВОНИ ПОЧУТИ ХОЧУТЬ ЗНОВ
ПРО ТЕ, ЩО ПОЧУТТЯ ЙОГО ПРОЗОРІ
ДАВНО ВИСУШУЮТЬ У СЕРЦІ КРОВ?
ПРО ЩО ІЩЕ СКАЗАТИ Я ЗАБУЛА?
МАБУТЬ ПРО ТЕ, ЩО МАЙЖЕ НЕ ЖИВУ
ПРО ТЕ, ЩО ЗОВСІМ СПАТИ ПЕРЕСТАЛА
ВИКРЕСЛЮЮЧИ ЛЕЗОМ ”НЕ ЛЮБЛЮ!”
ПРО ЩО ТИ ЗАРАЗ ІЩЕ ХОЧЕШ ЧУТИ ?
ПРО ТЕ ЯК ДОБРЕ МЕНІ ЖИТИ ТАК?
ТИ ДУМАЄШ, ЩО ТАК І МАЄ БУТИ?
ТО ЯК МЕНІ? СКАЖУ ТОБІ – НІЯК!
чудовий вірш!!! дуже сподобався... сумно... але дуже красиво...
