Здавалося, ти маєш все:
машина, гроші, визнання...
Та не таке воно просте,
оте наше людське життя.
Колись його ти так любила!
Цвіла, як квітка навесні.
Скажи, ну що тепер змінилось?
Чому холодна, наче сніг?
Чому життя ненавидиш тепер?
Чому клянеш усі його години?
Твій голос стих, погляд завмер.
Скажи мені - хто в цьому винен?
Чому боїшся ти високих вікон?
Ножів? Шнурків? І, вешті-решт, води?
Чому свою печаль долаєш криком?
Чому так вабить слово "суїцид"?
Чому тебе в холодний піт кидає
від думки, що настане смерть?
Її ж так хочеш, так бажаєш,
але ж боїшся ти померти.
В тебе немає сили волі.
Та ще ікона дивиться з стіни.
Ти думаєш: "Вона ж не чує болю",
але повір: Вони - не ми.
І не тобі про Них судити,
а Їм карати лише нас.
І хоч твоє серце розбите,
задумайся в останній раз:
відкинь всі гроші і багатство,
воно не важить навіть грама,
покинь сигари і пияцтво.
Згадай, що ти є чиясь мама...
І уяви, що буде далі
без тебе тут, на цьому світі:
твій син у болі і печалі,
хоч і в грошах, повинен жити.
То ти не йди! Спинись. Вернися!
Із попелу воскресни знов.
І витри сльози. Усміхнися!
Впусти в своє серце любов.
