М'яко світло сіялось нічним туманом,
лісова тьма у лузі помирала,
на могилі стара сосна стояла
і як сторож мій сон оберігала,
та вітер шелестом листочків
шепотів свої секрети наді мною...
І в могилі своїй лагідно я спочиваю,
наче в кришталевім сні,
я згадую як колись життя,
пензлем фарб з палітри грало,
каскадом барв переливалось...
Я згадую:
стару кришу садиби
заховану гіллям дуба,
і рідний голос там —
неначе дзвін лунав,
сад, мов акварельний берег,
яблунь, груш та слив стояв,
як сонце ледве пробивалось..
через стару раму вікна.
Та яскраві мрії все сильніше тали,
а рідні голоси уже стихали,
час стирається, як фарба на полотні,
і вітер більше не шепоче,
та чиє це марення тепер...
Моє, чи твоє?..
