Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
Хіба я думав, що таке можливе?
Бо нас учила школа: ми за мир.
Попали хлопці під свинцеву зливу…
Хто не загинув втрапив у ясир*.
Тепер і я кажу Всевишній силі:
«Ти наших діток, Боже, борони,
не розпали вогонь на небосхилі,
не допусти онукові війни».
21.11.24р.
*Ясир – полон.
