Кудись за обрій, рідні видноколи,
тікають душі тіл ще молодих.
Як не печально — горизонт вже звик
до цих реалій, цих нових законів.
Відлунням тихим безнадійний крик.
За кожним з них. За кожною душею,
які зникають за чужу ідею,
які лягли на доленосний щит.
І це здається вже таким буденним —
хто лиш родився, з половини днів
— ще непрожитих — променем зеленим
розвіються, не залишивши слів,
й за когось будуть — тільки не за себе —
кружляти, в переповненому небі.
05.VII.24
