Я у когось читав, що більше немає чого,
Що вулиці в крейді, в квадратах з потертими цифрами,
Рядки на футболках розгладжують юне чоло
І погляд — титанік, на небі з об’ємними рифами.
Заглянь у шухляду старого, як світ стола,
Знайдеться шаветка, стропа і розбите дзеркало,
І клаптик газети, і крапля чийогось життя
Обличчя епохи, що більше сюди не повернеться.
Лиш тільки почни — не завершиш свого рядка,
Усі намагання здаються пустими без дотику,
І наче гвинтівку стискає твоя рука,
І погляд шукає той дотик крізь снайперську оптику.
А бачиш лиш атом, протони, нейтрони, ядро
Електрони його орбіталей оточені хмаркою,
Записуєш дані у древній тюремний кросворд,
Що немає нікого за цифрою вертикальною.
На хмарах не так, як на білих матрацах внизу,
Скопасові пози крутити під спрощену музику,
Трасуючі ноти жагою летять до красунь
І зорі розхристують Всесвіт в поезію ґудзиків.
Слова ні про що, і мелодія слів ні про що;
Актори, актриси, блаженні з тріумфом виходять
На сцену і грають мільйонне усім квіпрокво.
Овації, оплески, браво, на біс! – на балконі.
14.04.2024
