Хапаюсь за шнурки:
Далекі і близькі.
Постійно вириваються із рук мені вони.
Чи я впаду́ без них?
Я думаю, що ні.
Як та паву́лька, поплетусь від них
Й за нове щось схоплюсь,
Тяну́чись догори,
над зе́млю нахилю.
Щоб відпустити знову...
І квіткою і запахом своїми,
Як та паву́лька я дурю́ людей
Щоб знову відпустити,
Покинути обдурених,
Й шукати знов собі опори.
Для миті слави.
На чужій землі,
У чужій хаті,
Де мене́ не знають.
Й захоплені на другий день, забудуть...
Хапаючись за ті живії струни,
Я болю завдаю, хоч сам того́ не розумію.
Бо лиш тоді, коли вже бу́ду в далині,
Подіє яд мій,
Пустих слів й несповнених надій.
Бо всюди лиш шнурки
І нестійкі опори.
А я шукаю в кожнім полі
Підтримки справжньої собі́,
Щоб сплівшись разом,
Відчути те солодке почуття любові.
Коли ні висота, ні слава не важливі.
І кожна мить як вічність золота, безцінна.
Моя любов,
Колись тебе знайду́,
У рідному, або чужому полі.
Й здійме́мося ми вгору,
Й дару́ючи красу, посіємо плоди
Безмежної любові.
30.11.19
