ПЕТРО І ГОРОБЦІ
КАЗКА
Батьки 25-річного Петра – військового ЗСУ, мешкали в одному з районних містечок Львівщини. Туди вони перебралися після того, як на Україну напав ворог і поруйнував у їхньому рідному місті, що містилося на сході країни, багато будинків. Петро приїхав на Львівщину до батьків на відпочинок. До того хлопець перебував у лікарні, де йому ампутували ліву ногу, яку він важко поранив, коли виходив з бою. Батьки дуже зраділи, як побачили Петра. Так, без ноги, але живий! Зранку до вечора вони тільки те й, робили, що всіляко догоджали сину – обіймали, цілували, готували йому такі страви, які бажав, возили возиком у дворі біля будинку. Плакали лише тоді, коли Петро не міг бачити їхніх сліз. Як могли не плакати – син ногу втратив разом з коліном, а на обличчі та руці осколки наставили своїх міток. «Як складеться подальше життя мого сина? – думала мати. - Чи не впадатиме її Петро в депресію? Чи зможе працювати? Чи ожениться? Чи дівчина його – Оксана, не відмовиться від нього через те, що став інвалідом? Ми, батьки, звісно, будемо підтримувати сина, доки житимемо, допомагатимемо йому, чим зможемо, а щодо Оксани… , тут ще не відомо, як все повернеться».
В час, як Петро приїхав у відпустку його наречена перебувала за кордоном – у Німеччині. Туди вона поїхала ще з перших днів війни. Волонтери допомогли Оксані та її батькам вибратися з рідного міста під час того, як воно зазнало нещадних атак з боку ворога. З Петром дівчина обмінювалась повідомленнями через програму «Вайбер». Іноді їй вдавалося поспілкуватись зі своїм хлопцем телефоном. Про одруження ні Петро, ні Оксана нічого одне одному не говорили. Дівчина була за кордоном, хлопець – на війні. Петро не просив руки в Оксани, бо не знав, що далі буде з ним. Оксана не знала, коли повернеться в Україну і чи буде їй, куди повертатися. Воював Петро спочатку на Запорізькому напрямі, а потім на Херсонському. В той день, коли позбувся ноги, встигнув вивести 25 хлопців з поля бою, був старшим в їхній групі. А коли отримав поранення, вони йому допомогли врятувати своє життя – наклали правильно джгут – вище рани, і відвезли до лікарні. Дорога була не близькою, Петра ледве живим довезли. Але довезли, й операція, яку провели хірурги, була успішною.
Була субота. Йшов п’ятий день Петрового відпочинку. Військовий набрав сили, оптимізму – знаходився ж у колі сімейному, тож вирішив прогулятися містом, насолодитися принадами міського парку. Пересуватись на одній нозі з допомогою палиці на далеку відстань чоловікові було важко, тож він вирішив їхати до міста візком, яким уже добре навчився керувати. Мамі сказав, щоб вона залишалася вдома, ліпила для всіх вареники, до парку він поїде сам, подивиться на людей, які бродять вулицями, побуде наодинці із живою природою в парку. Тато виявив бажання супроводити Петра, та син не дозволив йому цього, мовив: «Ти, любий, відпочинь. Увесь тиждень на заводі працював, ще й про мене вечорами клопотався». Погодився тато (спробував би тільки не погодитися!), виніс синові візок надвір (пандусу в під’їзді їхнього дев’ятиповерхового дому не було). Сів Петро у візок та й покотився тротуаром. 700 метрів проїхав, поки добрався. А в парку – гарно! Дерева, кущі стоять, небо підпирають верхівками й гілками. Так, більшість з них зараз ще голі, бо лише кінець березня. Та ялинки незмінні протягом усього року, вони радо демонструють відвідувачам свої пишні зелені сукні. Квіти деякі зацвіли. Пташки співають. Зупинив візок Петро біля однієї з лавок. Вирішив посидіти трохи у візку, поспостерігати за навколишнім світом природи. Не встиг кілька хвилин посидіти, як небо густо вкрили хмари – вітер приніс їх зі сходу, а ще через п’ять хвилин почав падати дощ. «Нагулявся!» - подумав Петро. – Добре, що кашкет на голову взяв і куртку на плечі (мама наполягла). Тільки Петро хотів розвернути візок і додому їхати, як побачив двох горобців, які підлетіли й сіли на деревце, що росло навпроти того місця, де він сидів. Петро завмер від здивування. Дерево ще голе, а вони не сховалися десь у ялині, а сіли на нього – ні дощу не бояться, ні вітру – нескорені, як наші військові. Ну, якщо так, то і він не буде втікати. Сидів, дивився на птахів, а вони на нього. «Може, птахи їсти хочуть?» - подумав військовий. Витягнув він з наплічника сухе печиво, подрібнив його, кинув на тротуар. Підлетіли пташки-літашки, видзьобали дрібки, крильми залопотали – подякували. Заплющив Петро очі. Приємно йому стало. Раптом почув, як щось легке і м’яке впало на його ліве плече та ще й голос подало: «Я горобець, якого ти нагодував. Задумуй одне бажання. Виконаю його». «Це не сон?» – подумав Петро. Розплющив він очі, а нема горобця на плечі – на дереві сидить. Усміхнувся чоловік. Знову заплющив очі. Розслабився. І тут знову те саме – знову щось сіло йому на плече, тільки тепер на праве. Не рухався. Чекав, що далі буде. Почув голос: «Я другий горобець з тих, які ти нагодував. Задумуй одне бажання, але з роду реальних. Я виконаю його». «Розплющувати очі чи ні?» – подумав військовий. Вирішив не лякати долю і горобця, не розплющувати очей, а загадати бажання. А раптом збудеться? «Що ж задумати? – заворушив поспішно мізками Петро. – Протез якісний для ноги? Щоб Оксана повернулася до України і вийшла за нього заміж? Щоб закінчилася війна, ворогів вигнали з їхньої землі, а його місто було відбудоване? Гм… Одне ж треба щось задумати, одне… Найголовніше зі всього, - вирішив, – це, щоб Україна здобула перемогу у війні. Про це й попрошу». «Горобчику, друже милий! - мовив Петро пошепки, щоб не злякати пташа. - Хочу, щоб Україна вийшла переможницею з війни». «Буде так!» - сказав горобець. Коли Петро розплющив очі, птахів довкола себе не побачив. Полетіли. «То, може, це був сон чи якесь видіння?» – подумав. Все ж радості набрав у груди. Дощ, як не дивно, припинив співати свій невеселий гіт. І хмари порозбігалися, мов мишенята, злякав їх вітер, хоч і сам побіг кудись – напевно спати, бо втомився. Петро зробив візком у парку одне коло й додому заспішив.
Що було далі? В реабілітаційному центрі Петру поставили протез. У цьому центрі чоловік був доти, доки не навчився користуватися протезом. Також тут прослухав він ряд лекцій психолога – укріпив свій дух, над тілом теж попрацював – щодня займався посильними фізичними вправами і навіть плавав. Коли набрався сили і навчився ходити із протезом, додому не поїхав, на фронт подався. Взяли. Виконував у війську те, що йому було під силу. З Оксаною військовий переписувався, хоч і нечасто. Вирішив, що не буде її атакувати своїми повідомленнями, може, вона його забуде і знайде собі іншого – з двома ногами і гладким обличчям.
Але так не сталось. За якийсь час війна закінчилася. Країни світу помогли Україні виграти її. Петро приїхав до своїх батьків на Львівщину. Оксана повернулася з Німеччини до України й оселилася у тому ж місті, де жив Петро з батьками. Молоді люди побралися. А ще через якийсь час повернулися разом зі своїми батьками до рідного міста, до свої домівок. Світ допоміг підняти багато українських міст з руїн, в тому числі, і їхнє.
Згадав тоді Петро горобчиків. Виконали вони його бажання, і не одне, а всі! Вдячний був чоловік птахам за це. У дворі дому, де він жив з Оксаною, повісив годівниці, кидав до них корм. До парку із дружиною ходив і в ньому годував птахів! Хіба не заслужили?! Та навіть, як не вони бажання його виконали, а доля так розпорядилась, ці прекрасні малі співуни світу вартують того, щоби про них піклувалися, щоб їх любили.
ID:
1008987
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Патріотична лірика
дата надходження: 20.03.2024 15:17:20
© дата внесення змiн: 11.04.2024 13:41:57
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
. Добра всім! Добра Україні!
