« Вимушена мандрівка –
це не ознака героїзму...»
Сіндбад
Навіщо ті сади Семіраміди,
як не рятує світова краса,
не хочеться у немічі горіти...
але чого у казці не пожити,
до того як піти у небеса?
Із погреба поїду у Європу
ловити ґав, і коротати час...
і хай мене осудять патріоти,
що залишаю їх на автостопі
і очищаю душу другий раз.
Я не собі наказую... а мушу,
аби не посивіла голова,
обов’язки міняти на права...
на вівтарі лишати чисту душу,
яку переливаю у слова.
Не варто у воєнну завірюху
рівнятися з героями поем.
У головах руйнуємо розруху,
коли ще вистачає сили духу
будь-де іменуватися бійцем.
Та на заваді докори сумління,
чи є резон у цьому засланні,
якщо не уявляється мені,
що виростає інше покоління,
а висмикнуте із вогню коріння
теж не усохне десь на чужині.
