Батьки, ледь не що години, твердили Маркові! Що пора вже й розуму набратись, А не байдикувати! Покинути старе,
вештання вулицями аж до ранку! Та появлятись у домівку на підпитку...
- Ти вже дорослий! Та поводишся немов тобі 12! - Підвищив голос батько - Зрозумій ми вже втомились з мамою
тобі давати гроші, які так важко заробляємо, а ти їх "тринькаєш" на алкоголь та на куріння. Схаменись, невже не
можеш зрозуміти?!!! Що те життя, яким ти живеш, ще нікого до доброго не привело...
- Ми завтра їдемо до Зарваниці, бо завтра "Страсна п'ятниця", й там відбуватиметься театралізована Хресна
Дорога!
- Ми й тебе записали. - Перебила батька мати.
- Й відмазки різні твої не приймаються, - суворо додав батько!
Того вечора Марко нікуди не пішов, хоча "товариші" й довгенько гуртувались під під'їздом, та, як вже звично,
кидали камінці в вікно із вигуками:
- Виходи, давай Макшет, будем веселитись.
Проте, на цей раз Маркіян на вулицю так і не пішов... Й лише коли біля під'їзду галаси затихли та стало зовсім
тихо, юнак схопився з ліжка й легесенько без різкого шуму відчинив вікно. А тоді сів на підвіконня та піднявши
голову до неба, дививсь безперестанку вгору, на ті, ніким непораховані зірки...
Ніч була не дуже холодною, але легенький вітерець все ж шелестів, мов прапором, футболкою Марка.
- Божееееее, де ж тииииии? Потерши руку об руку, затягував слова юнак. Я хочу із тобою говорити... Ти, мабуть, все знаєш!
І тобі відомо, що я завтра теж там буду. Там, де ти, помирав Ісусе... Але яким я буду там?... В якому образі... Буду
співчувати?... Чи буду незворушним?... Чи я буду Пілатом!?... О, Господи... Батьки звинувачують мене у
тому, що живу не так, як би їм хотілось... ...Але ж, я зла нікому не спричиняю... Мене тобою страшать... Що покараєш...
Але ж ти добрий Боже...!
Невидимі думки, що шукали пояснень та поличок в голові в Марка, не давали хлопцю навіть задрімати, та під ранок він
таки заснув. Але чесно кажучи, то не надовго, як завжди.
- ... Прокидайсяяя... - Батьковий тихенький голос розбудив. А мати наголошувала:
- Одягайся хутчіше "Сплюшко!", он автобус вже видно із вікна стоїть, людей збирає. А то, зачекаються, не хочеться, щоб через
нас всі інші на відправу запізнились! Й по правді дуже з неохочим настроєм вставав юнак. Але таки був змушений згадати
армію, швиденько по-солдатськи вдітись, та привести себе в порядок...
- І не порти нікому настрою своїм невдоволеним обличчям, - всміхаючись поплескавши по плечі сина,- промовив по
дорозі батько.
У цей день було лише трішки сонячно, та сонячні промені виглядали так, немов би зговорились між собою, бо ж бились, наче
переслідуючи те лише останнє місце транспорту. В те вікно, де сидів дрімотний Марко. Що сів позаду як найбільше грішний...
Дорогою до Зарваниці християни спільно всі молились. Проте Маркові з усіх тих молитов були знайомими лише "Отче наш"
... та "Богородице діво"... Які старався з усіма молити. Автобус прямував нешвидко та серед молитов, що трохи повторяв
Марко, а трохи слухав, цих три години пролетіли як якихось 25 хвилин!
- Ми вже прибули, - шепнула на вухо мама синові.
- Вже?!... так швидко... - пробурмотів Марко, та аж спітнів із того всього, бо страх перед Господом почав наповнятись
Знову, і то ще навіть вдвічі, а то й, і втричі сильніший. І юнак сьогодні вперше, за кілька років переступив поріг подвір'я
Храму. Озираючись у різні боки, мов крадій якісь.
За ті роки відколи він був востаннє в Зарваниці, нічого наче й особливо то не змінилось. Лиш ремонт сцени відчутно
Впадав у очі, і куполи на Храмі яскравіше виблискують.
- Мабуть, недавно поміняли, примружувався від сонця хлопчина, що від куполів храму, невблаганне сонце продовжувало
сліпити йому вперто очі!
Але що й там не казати. А відчуття таке, доволі добре й по своєму дивне, як і тоді, коли тримався маминої ще руки.
- Спекотно ж і сьогодні, - протираючи чоло рукою говорив сам із собою невиспаний хлопчина. Я води напитись , Мам!
Пробурмотів Марко, й не думав, що коли нап'ється, то буде вже шукати повсюди мамине пальто світленько-салатове та батькову лисувату
голову.
- От і де ж вони пішли?! Чухавши себе в потилицю, зітхав Марко. Ще й телефон відверто знав коли розрядитись.
І навіть вибігши на другий поверх Храму, він в тих тисячних галасливих силуетах, навіть, хоч аби когось схожого на них,
побачити не вдалось.
- Хммм... Ну що ж, буду сам іти Хресною Дорогою... Але знаючи свій твердий характер хлопчина ані трохи не засмутився,
походив туди-сюди та попрямував Марко з усіма людьми... Продовжуючи роздивлятись на всіх й на все.
Й коли усі були готові починати й Маркіян без винятку теж, найстарший серед всіх Отець зачав найперше "Отче наш". А
Марко спершись на широчезне дерево, склавши руки у долоні почав й собі тихесенько молитись. Й Хресна дорога розпочалась.
Проте він її не чув, хлопчина втратив слух, з ним творитись почало щось не бачене, все тіло почало трусити, а він почав
сліпнути... А через мить як усе минуло, юнак з великим подивом багатьох людей, впав на коліна, й з очей у нього почали капати
на землю сльози... Перед ним стояв Ісус...
- Ісусе... Ісусе... Боже... Заледенівшим голосом шептав юнак... Ісусе... Все тіло не слухалось взагалі, ні поворушитись
ні хоча б одним пальцем торкнутись Христа, Марко не міг... Гнучкий раптовий, цей гіркий параліч, перетворив хлопчину подібного на статую... Лише те що вдавалось, це кліпати повіками...
На юнака в такому виразі було й моторошно глянути.
- Сину мій! Промовив Господь. Я йду на Голгофу, щоб спасти тебе та увесь твій рід, і заплатити Небесному Отцеві за
премногі гріхи спричинені народом... Ісус був щирим та водночас і сумним...
А хлопцеві так знову захотілось торкнутись до Ісуса й попросити вибачення за усе своє минуле, що віддаляло його від
нього, й той почав знову намагатися підняти руку, та і цього разу це йому не вдалось. Але сталось дещо, зовсім інше й
неочікуване. Він нічого зрозуміти взагалі не встиг, як лиш кліпнувши повіками перемістився наче у якусь печеру. Й хоч
всі частини тіла враз почали функціонувати знову. Це ще було пів біди, а зараз взагалі якась безвихідь...
- Ддддд..... Де я? Перелякано кричав увесь аж зблідлий хлопець... Ну й спекотно, тут ще й димом дуже тхне, і якась хрипка
така дорога, наче в фільмах наймоторошніших жахів.... О Господи, де я опинився? Господи!!! Я помер?... О ні, Господи!...
Аж запинаючись від такої зовсім неочікуваної реальності, хлопчина швидко витяг із кишені сірники та присвітив собі на ноги. Й побачив, що дорога була з самісінького вугілля. Але це йому нічого не пояснювало. Чому він тут. Та за цих
дві хвилини свої нові кросівки Маркіян впізнати вже не зміг.
- Оце й і моторошне місце... Зітхнув, чи то від страху, чи то від безсилля Маркіян, та спотикнувшись за щось таке, що
роздивитися не встиг, він швидко, щоб не загубитись і не залишитися у цьому прірвищі самому, навіть не пускавши пари з
вуст побіг наздоганяти Ісуса...
І десь за пів години, вже коли всі сірники використав хлопчина, десь там, у далині починало вже світлішати.
- Ну.... добре, що вже хоча б світло є.... Ато запасної пачки з сірниками я немаю... Від розчарування сам про себе
думав Маркіян. Покірно йшовши за Ісусовими слідами. Не питаючи нічого і ніщо!
Й за кілька хвилин, коли дорога із вугілля вже закінчувалась, Господь враз зупинився. Й показавши рукою донизу
з таким болем в очах промовив:
- Хіба ти такого життя для своєї душі бажаєш?...
Марко, дуже навіть не сміливо, підійшов на край тієї незрозумілої печери та подивився вниз того стримезного
обриву, і перше, що кинулось йому в очі, це широчезна з метрів 5 драбина. Що була зроблена із золота. Прикрашена
дорогоцінними каменями, грошами різних світових валют, зброєю, комп'ютерами, телефонами, й навіть пляшками з під
пива, пачками сигарет, та ще різними дрібницями. Кінця її не видно було, тому що була дуже довгою... Але напруживши
свій зір Марко таки її кінець побачив. Ота драбина вела до якогось трухлявого, занедбаного, невеличкого Човна, де
замість капітана за штурвал трималось щось кудлате й дуже чорне з крилами, та ще до того з "місяцем" на голові.
Й заповнившись чимось, а чим саме хлопець повірити не міг, і запитати чи це правда посоромився в Ісуса, це судно
не набираючи велику швидкість, пливло по чомусь що водою і язик не повернеться сказати... Хіба що червоною якоюсь
хімічною рідиною!
- Ну нічого собі... Про себе думав юнак, все ніяк не мавши змоги проковтнути той клубок слини, що назбирався в роті
від побаченого, за цих кілька хвилин. Й застигши на місті, наче перетворився в пам'ятник, продовжував спостерігати
за цим далі.
Маршрут судна тривав приблизно із 10-ти хвилин. А тоді зупинився біля кам'яної доріжки. Й прив'язуючи ланцюга до
якогось залізного списа, що був схожим на виделку, тільки велетенських розмірів, що вочевидь була замість якоря. Той
капітан викидав з судна і справді якогось чоловіка, Маркіянові, то не привиділось тоді. І тонко свиснувши, подавши
знак про те, що вже на місті, відпливав до тієї драбини вкотре. Але вже поспішаючи. Неначе товар от-от з хвилини на
хвилину має появитись знову!...
- Ей... Ти там.... тікаййййй! Аж заплювавшись почав махати руками та голосно кричати Маркіян до тієї людини. Тікай,
позаду двоє волоцюг якихось!!! Тікай, ти чуєш????! Намагався докричатись хлопець. Проте, у цій печері його голосу
ні той чоловік, ні ніхто інший з присутніх не чув, тому і його навіть не було!
А ту, тільки що доставлену людину, знову, такі ж самі як і їхній капітан судна, малозрозумілі істоти відвели до
великої, немов Говерла, гори смоли, що її "запах" чув аж Маркіян. Й знущавшись копанцями й щиглями, заставляли
накидати у тачанку ту смолу і везти під великий казанок, який палав рясним лютим вогнищем, а в середині у ньому чогось
було багато, що рухається...
- Чи то мені привиджується... Тер свої сльозливі очі від димів Марко.
На це дивитись з боку, було боляче і страшно. Але це ще було нічого. Бо далі хлопець витримати вже не міг як
поглянув на продовження оцього всього...
Ті напівсобаки бігали на двох ногах навкруги казану і заводячи, якось по іншому від вовка, радісно вигавкували
якісь промови чи ще щось. А тоді двоє менших ростом виносили з жахливого хлівця, який стояв недалеко від казана,
щось замотане в покривалі, й підлетівши вище казану з величезними радощами висвистуючи та вигукуючи кинули у
середину до вогню, щось таке неначе це людина!
- Господи Ісусе, це що людину кинули? Це що людину кинули? Ісусе Святий, Ти бачив? Вдій щось?... Ледь не кусавши
лікті від побаченого загорлав Марко. Це що того чоловіка, що віз смолу кинули? Господи, це його??? Це його??? Мало не
сходячи з розуму, кричав від побаченого хлопець. Там, в казані, що люди??? ТАМ ЛЮДИИИИИ.....??? Впавши навколішки й
сильно почав бити кулаки об землю хлопець, вмився сльозами... Господи, там люди????...
- Це ті! Відповідав сумний Ісус. – Хто, сину мій, за все своє земне життя, не був зі мною! Не любив мене! Так стається
з тими, що для них я ворог був...
Засмучений Ісус не поспішав, немов ще щось Маркіян мав би бачити. Й Марко вже не маючи ані фізичної сили, ані
моральної, підвівся з колін й несміливо знову опустив голову униз, від того жахливого для людського ока, провалля...
Вогонь ще дужче розгорався в казанку. А біля нього витанцьовували дивні танці все невтомні ті собаки з крилами.
Тримавши всі без винятку в руках ті списи, що хлопчина бачив вже, коли той що на судні прив'язував ланцюга до такого
самого. А в цих, в руках набагато менші... Й встромлювали тими списами із реготом в тіла, що намагались вибратись
з полум'я.
- Хіба їм неможливо чимось допомогти? Плакав, запинаючись Марко... Ісусе, ти ж усе можеш!... Ісусе...
Про те, Господь, не відповів нічого, лише зітхав тихенько...
Крики, пищання, ридання, що долинали, відвернули очі від того пекельного казану. В цю мить він хотів осліпнути й
оглухнути одночасно... І здавалось, що він зараз теж туди попаде...
І аж тільки, що до нього почало приходити розуміння щоденних слів батьків, але лиш зараз в них повірив. Що пекло не
придумали казкарі, а воно справді є...
- Ісусе, я благаю! Не дозволь мені спускатися по тій драбині!... Будь ласка! Просив помилування у Хреста навколішках Марко, і слізьми своїми вмивав Спасителеві ноги... - Я хочу, до твого раю. Господи! Я знаю!!! Знаю!!! Як
туди попасти, я... я... я, більше не буду так грішити... О, прости мене... Ісусе... Через своє гірке ридання хлопчина
просив шанс...
А Ісус підняв з колін Марка й тоді промовив:
- Сину мій! Тепер ти, все побачив сам! Я через батьків приходив до тебе. Та ти не впізнавав мене, однак тепер від
сьогодні, ти маєш розпочати нове життя, життя зі мною! Від алкоголю в тебе серце дуже ослабло, і легені від нікотину
стали схожими на зачадівшу грушу... Твої очі бачать зовні, і лиш зовні! А мені відомо все, що коїться у кожного у
середині! Хіба це твоя мрія з дитсадка?! - Затих із цим питанням Ісус, даючи змогу хлопцеві згадати, те ким він
мріяв бути, і для чого його Бог послав! А тоді продовжив. - Йди у світ оновленим й з омитим розумом та не гріши! І
пам'ятай, що із нетерпінням чекаю тебе та твоїх друзів у раю!
І тільки, щось хотів Марко промовити, як тут бац, та знову опинився в Зарваниці. І те видовище, Ісус Спаситель і той
жах пекельний зник. А перед ним нікого.
Відправа вже закінчилась й всі люди розходились. А хлопчина наче, тільки що приведений, крутився в різні сторони й
хрестився, насичений морально розмовою з Ісусом та все обдумував у голові його слова. Так і лишившись стояти біля першої
стації...
- Агов! Маркіяне, Сину! Долинало з-за плечей. Давай спускайся до автобуса, будем їхати. Махав рукою з закликом, юнаковий
батько. Та протираючи хустинкою своє чоло, чекав із жінкою на сина.
А Маркіян, як почув знайомий голос. Й ледь не підстрибуючи, так спускався зі сходинок до батьків. Бо вже й не пам'ятав, коли
був радий так останній раз їх бачити. Хіба тоді, коли вони приїхали до нього у неділю в санаторій. Та він накатався досхочу
на різних каруселях, що приїхали із цирком. Й отримав солодощів трошки більше, аніж пів пакету. Та це було ще так
давно. Ще в першім класі!...
- Ну що, як тобі? Запитувала мама. Сподіваюсь, тобі сподобалось?
І Ти зробиш висновки??? Й ще щось хотіла запитати, але
поглянувши на свого сина, якось вже й забула. Бо щось неначе з ним не так. Але що саме, пояснити не могла.
А Маркіян обняв посеред площі маму й батька, так, як ще не обнімав, мабуть, як йому здалось ніколи, й захриплим голосом промовив:
- ... Ну що ви... Звісно ж. З висновками я не кваплюсь. Бо немає вже куди... Я їх вже зробив, дорогі батьки. Й вже від
сьогоднішнього дня, все перебудую в іншу сторону... Та перехрестившись 3 рази, піднявши голову до Неба, неголосно Всевишньому
подякував....
...злітали швидкоплинні роки та календар показував 2013 вже рік. А на одній із Тернопільських студій звукозапису, ді-джей
сидівши за своєю гренадерською апаратурою, враз схопився руками за свої навушники, та від обурення збілів, та ледь не впав із крісла. Бо просто зазирнув
у вікно, щоб подивитися чи дощ настав! А побачив в ньому там Ісуса! (Це Спаситель дорогенький наш, Благословляв вже перший запис пісні Маркіяна та компанії. А тепер Братів монахів. Що мала найщирішу назву "Господь, ти, Спаситель наш!"
20 липня 2013 року…
ID:
960808
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.09.2022 09:43:34
© дата внесення змiн: 25.09.2022 09:43:34
автор: Володимир Український
Вкажіть причину вашої скарги
|
ГАРНОГО ВЕЧОРА) 
