Сонячного теплого дня над квітучим садом гойдався павук. Його тонка, міцна павутинка діставала верхівки ліхтаря. Особливо він любив це місце, адже тут росли пахучі лаванди, а біля них часто кружляли працьовиті бджілки. Навмисне для бджілок павук придумав пісеньку і як побачить золотисту комаху біля квітів, то й співає не голосно, але щоб чутно. Так і цього разу:
- Є у мене світило
Дужче сонця на небесах
Кожна розумна бджілка
Може спитати у мене до нього шлях..
Знав павук, що бджоли люблять сонце, як батька свого. І знають його велику силу. Тому, декотрі можуть зацікавитися, що ж це за світило, що потужніше за сонце на небі.
Так і ця молода бджілка не витримала і з цікавості підлетіла ближче до павука.
- Павуче, про яке то ти світило співаєш.
Той одразу не відповів, про себе посміхнувшись.
- Про світило, яке дужче сонця на небесах.
- Та хіба ж існує таке в цьому світі?
- Існує і я знаю до нього шлях.
- Де ж воно є?
- Зовсім близько. Аби воно все навколо не спопелило, я вмикаю його на ніч. Воно світить тоді, коли, навіть, сонце не взмозі.
Бджілка уявити не могла, що ж це за світило таке.
- Так покажи до нього шлях.
- А ти прилітай вночі під цей ліхтар і прямуй прямісінько на світло зверху. А там я тебе зустріну і покажу його з самого близька. Не кожному такий шанс випадає, як тобі.
Бджілка подзижчала щось про себе і полетіла геть, не сказавши повернеться, чи ні. А зголоднілий павук швидко піднявся на верх, та поглянув на минулих своїх слухачів, які піддалися зарозумілим розповідям. Вони навічно спали обкутані міцно в павутині, лиш на короткий період вгледівши обіцяне павуком світило.
