Дуб старий стоїть серед степу
і гортає прожиті роки.
Сумував він в хвилини печалі
і радів у щасливії дні.
Не один коло нього проходив,
але кожного він пам’ята.
Хтось напитись давав йому воду,
а когось тут сховала земля.
З кожним він щиро вітався
і схиляв свою голову вниз.
І водночас величним лишався,
споглядаючи велетнем ввись.
Дуб пізнав і дощі, і засуху,
його вітер хитав мов дитя.
Роси вранці тривоги змивали,
і теплом зігрівала земля.
Солов’ї своїм співом будили,
і зірки закликали до сну.
Біля нього проходили люди,
мов гортаючи долю свою.
Він зберігав усе й донині,
але все зникло лиш за мить.
Його спиляли і згубили,
коріння вирвали з землі.
Але в повітрі навіть нині,
здіймаються його думки...
1998-2007
