|
Колись тут був її дім. Це Софія пам'ятає кожним рубцем, кожним шрамом на тілі й душі. Був будинок, в якому вона боялася засинати наодинці з примарами, які таїлися в кожній шпаринці, в кожному куточку, в кожному закапелку, вичікуючи нагоди, аби її налякати.
На подвір'ї, біля будинку, стояла діжка з джерельною водою – прохолодними літніми ранками батько, скинувши футболку, щедро вихлюпував живицю на себе, а іноді жартома бризкав на ще розімлілу, не оговтану від сну Софію. Виходячи на зустріч ранку, худорляве дівча очікувало таких татусевих витівок, однак щоразу вони заставали її зненацька.
Зі сміхом та вереском вона втікала до саду, гублячи дорогою шльопанці і вже босими ногами струшуючи з травинок росу, в краплинах якої гралися веселкою ранкові сонячні промені. В їхньому саду росли фруктові дерева. Софія любила давати їм імена. «Якщо люди мають імена, то чому не можуть мати дерева?», – щиро дивувалася, сидячи під вишнею й наминаючи мамин яблучний пиріг із корицею.
Все розпочалося з Гальки Рудої – так звали дівчину в її селі, яка в п'ятнадцять років уже бавила свого первістка, і так звали маленьку, посаджену цієї весни яблуньку, яка вже восени обросла першими яблуками. Червонобокі плоди аж згинали гілки додолу. «Справді! Ніби мала Яська Руду Гальку!», – говорила подружка Марійка, зірвавши яблуко і вп'явшись у нього кривими зубами.
А он за тими акаціями жила баба Катря. На Різдво та Великдень до неї приїздила донька з зятем та онукою – Танька була відверто міською панночкою й ніколи не йшла гратися з сільськими дітьми. Решта часу баба Катря жила самотою в старенькій, але доглянутій хатині.
Вона багато курила, всеньке літо сушила різнотрав'я, а потім крутила з них папіроси. Бувало, вибігала до воріт, смалячи папіросу і гучно лаючи дітисьок, які жадібно – з листям і гілляччям – обривали її абрикоси. «А бодай би вас!» – вигукувала старенька, під час бігу накульгуючи на праву ногу.
«Кривенька Качечка! Кривенька Качечка!» – сміялися і кривлялися їй дітлахи, напихали у жмені абрикоси й тікали. Софія була серед тієї гамірної, неслухняної ватаги й теж рвала абрикоси, аби бути «своєю» в компанії однолітків і не показувати, що боїться баби.
Софія відстала від приятелів, було спекотно, водночас, здавалося, крадені фрукти в руках ставали надміру важкими. Дівчина задихалася й зупинилася. Оглянулася – побачила бабу Катрю. «Далеко, встигну втекти», – подумала Софія, та все ж не зрушила з місця і дочекалася, поки баба підійде ближче.
«Вибачте! Ось, тримайте!», – ледь чутно мовила дівчинка, простягаючи бабі Катрі абрикоси й відчуваючи, як обличчя наливається рум'янцем. На це старенька лише добродушно розсміялася і запросила Софію до себе на чай із чебрецем. Вони багато говорили, жартували, сміялися. Баба частенько кашляла, від чого очі її сльозилися. «Не така баба й страшна, як здається», – виснувала тоді Софія й вирішила назвати розлогу вишню в їхньому саду Катериною.
На завершення посиденьок баба Катря подарувала Софії барвисту ляльку-мотанку і торбинку із запашними абрикосами, покритих ніжним пушком. Дівчина подякувала й більше ніколи не бігала обривати чуже.
Було це влітку, а пізно восени баба Катря померла. Софійка пішла з батьками на похорон. У старенькій хатці пахло травами, було незвично тихо без заливистого бабиного кашлю. Люди біля труни сиділи замислені й зосереджені. Навіть сварливий чорноокий дід Гнат із того кінця села, який постійно обіцяв малим неслухам-бешкетникам продати їх циганам, і той був на диво спокійним.
Бабі поклали в труну її папіроси. Навіщо? «Нехай і на тому світі їй добре буде!», – сумно усміхнувся дід Гнат.
...здається, все це було лише вчора. Насправді – від того життя минув не один десяток років. Після смерті баби Катрі їхнє село поглинуло Пекло, нестерпне й гаряче. Запах різнотрав'я замінила бентега вокзалів, переповнених нажаханими втікачами з рідних домівок, очі яких затуманювали біль та розгубленість, у руках – безліч валіз та клунків з уламками мрій. І лялька-мотанка, яку Софійка міцно стискала в обіймах.
...поволі темніє. Вдалині крикливо мерехтять поодинокі автівки-мурахи. Софія засвічує на могилі баби Катрі лампадку, що просвічує крізь сутінки гіркотою пам'яті і тривожним спокоєм, розчищає почорнілий надгробок від бур'яну. Слухає в тиші розмови померлих – вони нагадують їй про крихкість і швидку минучість життя. Нагадують про дім, дорога до якого завжди вузька й непомітна, наче захована в траві стежка на цвинтарі.
ID:
967994
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Балада
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.12.2022 14:27:27
© дата внесення змiн: 11.12.2022 14:27:27
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
