Я розквіт,коли побачив небо.
Коли засміявся щиро,без натяжки.
Ніколи не думав,що потім буде треба.
Волочитись світом і збирати пляшки.
Я щиро відчував і сильно вірив.
Як ніхто, покладав надії на любов.
Та побачив все ж у людях — звірів.
І сам на мить став таким немов.
Я заховався й водночас не змінився.
Вони думали, в мені звірська кров.
Я з любов'ю в серці світом волочився.
І як ніхто,любив красу розмов.
Я простягав усім свої брудненькі руки.
Дивився у очі з відтінками жалю.
Віддав думкам свої найкращі роки.
І зі скелі пригнув у пітьму.
Я йшов кудись,душа моя тремтіла.
Мудрець казав,що життя безцінний приз.
Кохання чекало,доки впадуть мої коліна.
І хитрістю манило в темний ліс.
Я волочився..Перебилась вже моя аорта.
До щастя залишився один міст.
Ти вискочила,як сюрприз із мого торта.
Нагадавши як я довго й важко ліз.
І реальність сном не замінити.
Й життям не наділити мертве тіло.
Так і кохання фальшем не пробити.
Ще й тому, чиє серце задубіло...