У твоєї недосконалості страшні корені.
Ти - людина, із досвіду й слів, з перемог і поразок.
А всередині - море, бурхливе й нескорене.
Що тебе і всіх інших доводить до сказу.
Ти - людина. І ти про це знаєш, звичайно.
Ти читаєш і вчишся, в матерії й догми зануривши носа.
А ночами із тебе вистрибує втаєний
Геть пожмаканий сум, неспокійний і босий.
Твоїм тихим думкам у тобі невимовно тісно.
Для них вільних кімнат вже давненько не вистачає.
І ти душиш їх, просто щоб трохи звільнити місця,
Хоча як не крути, відведеш його для печалі.
Тобі дійсно болить твоя вперта недосконалість.
Ти так хочеш шпурнути її у бак, коли зранку сміття виносиш.
Ти вважаєш, життя - то забіг. На кмітливість і витривалість.
І не знаєш, що можеш запросто зняти кроси.
