Кохання як пароль
Софія дратівливо відкинула мобілку і звернулася до Оленки:
- Пробач, благаю, - ми не зможемо тебе до аеропорту проводити, Тетяну швидка забрала - підозра на кишкову інфекцію, - Софія знову закурила, ледве тримаючи цигарку тремтячими пальцями. - Без нас її не лікуватимуть – страховий поліс не оформлений, хоча ми їй кілька разів нагадували! Як завжди - чужі зусилля не цінуються, - Софія потяглася за наступною цигаркою. - Я дуже хотіла, щоб ти залишилася, Елені, придивилася. Нам твоя допомога вкрай необхідна, як повітря! Я раніше думала, що українки здатні тільки гроші вичавлювати. Повір, ми тобі добре заплатимо, тому що ти того варта!
- Не все можна за гроші. Адже навіть якщо мені заплатять гонорар як Монтсеррат Кабальє, я ніколи не заспіваю на її рівні, як би не старалася, навіть закінчивши консерваторію «на відмінно» - але якщо я чимось корисна, то завжди до Ваших послуг!
Не встигла Софія припаркуватися в порту, як назустріч швидко закрокував Такіс:
- Еленіца, тисячу разів вибач: ми обіцяли тебе проводити до аеропорту, але тут таке сталося ...
- Нічого-нічого, я все розумію! Нехай Тетяна якнайшвидше одужує! - на ходу запевнила його Оленка, виходячи з машини.
- Ого, сумка ще важче? - зважив на руку Такіс, посміхнувшись.
- Звичайно, я ж встигла шикарні туфлі обрати ... «ДЕМАГО»! - похвалилася Оленка. Їй не звикати тягти важкі валізи - у Ісаака Рудольфовича стільки пакетів з папками свого часу перетягала, що багато чоловіків і донині заздрять її м'язам. Тоді вона тягла кипи документів з останніх сил, благаючи, наче Козетта з відром у романі Віктора Гюго «Знедолені»: хоча б полегшало! Але зараз їй згадався анекдот з бородою: «Якщо хочеш стати крутіше за будь-якого культуриста, то піди на базар і принеси один раз те, що твоя дружина тягає кожного дня - жоден культурист таких важких предметів зроду не піднімав!» Оленка посміхнулася своїм думкам, оглядаючи околиці Евіі.
- Обов'язково приїжджай ще - в туфлях і не тільки в цих! Ми завжди тобі раді, бо зробила нам величезну послугу! Як тільки причалиш в Оропос, напиши СМС. До аеропорту шлях знаєш, поїзди курсують регулярно, а якщо негаразд - дзвони, ми завжди допоможемо, - навперебій говорили Такіс і Софія.
Оленка поцілувалася з ними на прощання.
- Візьмеш в сумку оливки для тата і лукум для мами? Я для них спеціально запечатав, можеш сміливо брати в літак, - Такіс простягнув дві коробочки. - А це тобі - вода і випічка в дорогу!
- Шкодую, що ти - не моя донька, - прошепотіла їй на вухо Софія. Вони з Оленкою розуміюче перезирнулися і розцілувалися як добрі нерозлучні подруги.
- Щиро дякую! Успіхів! - вони ще раз обнялися втрьох, і Оленка рушила на палубу корабля. Зайшовши в салон для пасажирів, раптово відчула, як сильно стомилася - адже ніч провела без сну, і тепер ледве трималася на ногах! Ну, то й добре - гріх було спати в грецьку ніч біля моря, а ось в каюті - інша справа. Телевізор не гримає - вимкнули. Оленка тільки зараз зрозуміла, що й Софія завбачливо приглушила радіо в машині, щоб не нагадувати про трагедію в Маті ...
Серце знову забилося у відчаї. Вона покидала береги Еллади без будь-якої надії ще раз побачити Костаса ... живим! Так, може, він написав їй на Фейсбук, але де гарантія, що він після цього ... не згорів у Маті наступної хвилини? І скільки їй ще чекати на можливість зайти до Фейсбуку? До самого Києва, мабуть - навряд чи вона зможе тут згадати пароль. Ох, цей Петя-вірус!
Оленка нервово поправила запітнілі вервиці - невже це все, що їй залишилося на пам'ять про прекрасного чоловіка, якого більше ніколи не зустріне? У віконці крізь пелену сліз виднілися хвилі, що загравали зайчиками під палючим сонцем. Прикрити б гардинку - в затемненому приміщенні менше плачеш. Понад палубою сонце Еллади безжально і сумно світило у димчастому палючому небі, переборюючи кондиціонер у салоні.
Пароплав розрізав простори із справжньо грецьким терпінням і вправністю. Море, яке нещодавно дарувало надію, тепер топило її наполегливо і невідворотно, з кожною хвилею дедалі глибше. Над синьою безоднею, кидаючи виклик вітрам, іноді пролітали сміливі горді чайки - Оленці так не вистачатиме їхньої компанії в далекому Києві, забудованому хмарочосами і запаскудженому не тільки воронами! Ні-ні, чайки не долетять Києва - що їм там робити? Прогинати землю під себе? Може, краще полетіти подалі від тієї землі, яка тебе не чекає, скоріше - чекає прірвою, яка не прогинається, а жере?
Вітер, здається, змінився – аби не буря! Береги ген-ген далеко - попереду простягалася морська стихія. Не тільки попіл є на планеті Земля - кружляють солоні хвилі, якими можна або поплисти кораблем, або злетіти чайкою високо-високо на крилах ... мрії і вітру!
Крізь завивання морського бризу Оленка почула чиїсь кроки - незнайома чоловіча постать вимальовувалася на палубі, поступово наближаючись до неї. Схоже, це грецький ченець, судячи з вбрання. Він щось ніс у руці - ліхтарик? Свічку? Або дзеркало, що відображає сонячні промені і тестує світлом усе навкруги - чи здатні оточуючі поглянути на сонячний відблиск, якщо не на саме сонце, або відвернуться, надаючи перевагу імлі та темряві, чи то ба - тіням? Так, темрява зручніша за Сонце - у темряві не бачиш своє відображення в дзеркалі ... Оленка довго-довго дивилася на відблиск в руках ченця. І тут він раптово загас ...
Ні, щось-таки блиснуло - маленька крапля ... Одна, друга ... Оленка поглянула на обличчя ченця - це були його сльози. Кожна з них відбивала сонячні промені з небес, даруючи надію тим, хто в темряві, зневірений і розчарований. Напевно, сльози - це останнє джерело світла для людей, що загубили надію ...
- Оленко, з днем народження тебе, моя люба! Щоб у тебе все було і нічого тобі за це не було, - почулося привітання російською мовою. Клео, чи що, згадала про неї в Америці? Крім неї, привітання приймати немає від кого - за все життя Оленка не знаходила нових друзів, якщо не говорити про Пилипа і його сім'ю, які поки ще не знають російської мови на такому рівні. А тим часом незнайомий голос продовжував:
- Ти у нас просто чудова, залишайся такою назавжди! Навіть моя геніальна дитина сказала: «Я на море поїду тільки з тіткою Оленкою!»
«Яка дитина хоче поїхати зі мною на море? І хіба ми вже на суші? Хіба перепливли море?» - зніяковіла Оленка. Вона зрозуміла, що прокинулася від гучного телефонного привітання туристки, яке невтомно лунає на адресу знайомої їй іменинниці з протилежного кінця каюти:
- Мій Гена - дійсно геніальний хлопець, він людей наскрізь бачить! Ось виховательку в дитячому садку знаєш, як не любить? А все тому, що вона їжу краде, змовившись з кухаркою - я сама їх якось застукала, уявляєш? Треба нам садок міняти - чому Гені вчитися у цих людей? Мій Гена генетично розумніший за всіх, разом узятих, бо у нього тато закінчив Гарвард, дідусь - кандидат наук ...
Про прадідуся і інші гілки геніного геніального генеалогічного древа Оленка слухати не стала - до неї на плече повільно сповзала голова сидячої поруч немолодої жінки, змарнілої до кісток, але старанно зачісаної.
- Вам води? - злякано запитала Оленка російською мовою, забувши перейти на грецьку, обмахуючи сусідку раптово схопленою фіранкою.
Жінка відкрила очі і також російською прошепотіла:
- Якщо можливо…
Оленка швиденько дістала з валізки припасену воду - спасибі Такісу!
- Може, лікаря покличемо? - стурбовано запитала Оленка.
- Ні-ні, мені в лікарню не можна - додому поспішаю, - злякано підняла жінка стомлені почервонілі очі
- На лікування - додому? - дозволила собі поцікавитися Оленка.
- Ні, хіба у нас лікують? А тут я заробляю синові на вступ до ВНЗ, залишається пару днів для вирішення питання. Доньці вже дисертацію оплатила, тепер синові з ВНЗ треба допомогти, - прошепотіла знесилена жінка, випивши майже всю пляшку води.
- Пийте, пийте, у мене ще є, - бадьоро простягнула Оленка другу пляшку в потріскані руки своєї супутниці. - Тіропіту хочете? - згадала вона про булочки, також припасені Такісом.
- Ні, я сита, дякую! А Ви теж на заробітках? - запитала жінка, прийшовши до тями.
- У відрядженні. Дозвольте, я-таки пригощу Вас тіропітою або спанакопітою - все найсвіжіше, а мені одній - занадто, - Оленка рішуче простягла пиріг своїй сусідці.
І тут вона мало не підстрибнула від радощів – задзвонила чиясь мобілка мелодією "And you my love»:
Я не зімкну ніяк очей -
Всі спроби марні,
Гріхи снують біля дверей -
Немов примари...
Пісню було написано багато років тому без жодної нотки фальші справжнім однолюбом Крістіаном Антуаном Рі. Безліч інших творів мистецтва також створили однолюби - Олександр Пушкін, Федір Достоєвський, Енгельберт Хальпердінг, Леонід Куравльов, Родіон Щедрін, Мстислав Ростропович, Микола Добронравов, Муслім Магомаєв, Лев Лещенко - всі вони однолюби, що надавало їм можливість не зраджувати собі в житті і в творчості. Їхні шедеври воістину допомагали людям піднятися над землею, а не впасти в прірву, тим більше - не загрузнути в трясовині буття. «Я поспішаю до сім'ї не тому, що хочу позитивних відгуків публіки, а тому, що сім'я - це моє справжнє обличчя!» - краще ніж Кріс Рі, не скажеш.
Як же Оленка посміла забути, що саме день народження Кріса Рі ввела паролем на свій екаунт у Фейсбуці?
Янніс, Єфрем ... Костас?
Зібравши до купи залишки нахабства, Оленка спитала в сусідки, яка вже трохи ожила і навіть порожевіла після цілющої грецької мінеральної води:
- Вибачте, можна у Вас попросити смартфон на хвилиночку?
- Смартфон? - жінка розгублено водила очима, мляво посміхаючись: - Мені грецький роботодавець колись його подарував, але я синові віддала, забравши в нього старенький кнопковий телефон, - вона продемонструвала Оленці технічне досягнення минулого століття.
«Знайшла, в кого клянчити - ця ж не тільки смартфона, але й шкуру з себе заради дітей здере», - розлютилася Оленка на власну наївність, водночас вишукуючи очима, хто б ще «подав» смартфончик.
На очі потрапив молодий стрункий бармен - невже він не дозволить їй скористатися комп'ютером або смартфоном?
- Ні-ні, вибачте, у нас заборонено, - обличчя бармена набуло надзвичайної серйозності у відповідь на таке прохання.
Довелося сісти на місце. Оленка схилилася на коліна, не привертаючи увагу оточуючих і вгамовуючи непрохані сльози. Сусідка кілька разів запитала її, чи може допомогти, та Оленка рішуче похитала головою і вийшла на палубу, щоб, уникаючи зайвих питань, вилити назовні накопичені сльози - споріднений елемент морській піні, яка застеляє небокрай. Здавалося, світ навколо складається лише з хвиль, які з останніх сил прагнуть якомога вище, до сонечка, але земне тяжіння перемагає бажання рости над собою, і хвилі знову і знову коливаються то догори, то донизу, не втрачаючи завзяття і надії потрапити справжнісінько під сонячний промінчик , і, обливаючись блискучими спекотними сльозами, знову змушені задовольнятися похмурою морською глибиною.
Раптом хтось взяв її за руку. Оленка озирнулася - молодий коротко підстрижений хлопець стояв за спиною. Спіймавши Оленчин здивований погляд, хлопчина зняв сонячні окуляри - незважаючи на вік, парубок був серйозний, змужнілий і міцний, з валізкою-холодильником за плечима.
- Я можу Вам чимось допомогти? - запитав хлопець. - Ви так плачете на вітру - не холодно? Може, зайдемо в каюту, кави поп'ємо?
Оленка розревлася ще дужче. Парубок мовчки притиснув її до себе.
- Що трапилося? - прошепотів він їй на вушко.
- Смартфон ... смартфон ... – ридала Оленка.
- Ну, не плач, якщо смартфон впав у море - так тому й бути! Я б відав тобі свій, але тут купа номерів замовників, я їм ще маю піцу доставити, - запевнив він, не випускаючи Оленку з обіймів.
«Мабуть, боїться, що я в море ринуся? Ні, тут однак врятують, проблем не поменшає, але навряд чи страховку виплатять », - Оленка навіть повеселішала від цієї думки.
- Уже посміхаєшся? Тобі пасує посмішка, - хлопець очевидно хотів її підбадьорити. Оленка, трохи заспокоївшись, запитала:
- Я можу попросити твого смартфона? Зовсім ненадовго - просто щоб зайти у Фейсбук?
- І ти через це плакала? - здивувався хлопець і простягнув їй телефон, який Оленка назвала б раніше «трактором» за солідний розмір, загрозливий для дрібних дамських сумочок.
Ще ніколи технічне досягнення не дарувало Оленці таку радість хвилювання. «Пароль ... пароль ... ну, скільки треба чекати, поки ти його прочитаєш?» - нетерпляче мерехтіла думка, поки Фейсбук повільно відкривав свої ворота.
Час не тягнувся - він просто застиг на місці, його не підганяли навіть хвилі і вітер ...
Ой, нарешті: знайомі фото, обличчя, пропозиції в друзі ... Хто тут у черзі? Мохаммед Хан, Денис Рудницький, Уоррен Стафф ... Костаса немає! Не-ма-є !!!
Оленка заридала щосили, завбачливо віддавши смартфон попутникові - на вітряній палубі легко загубити його в морській безодні!
- Можеш сказати, що з тобою коїться? - ввічливо запитав хлопчина.
- Маті ... Маті, - ридаючи, видавила з себе Оленка.
Той розуміюче зазирнув у заплакані Оленкині очі і уточнив:
- У тебе там родичі? Друзі?
Оленка нічого не могла відповісти.
- Стривай, - хлопець знову обнадійливо витяг смартфона з кишені форменної сорочки. - Моє ім'я Янніс, а твоє?
- Елені, - схлипнула Оленка.
- На Фейсбуці ти є, наскільки я розумію?
Оленка кивнула.
- Але краще запиши мій номер телефону - у мене Фейсбук зараз не працює. А взагалі-то я там «Еллада» іменуюся - можеш відправити запит в друзі. Правда, я відповім тільки в Києві, бо тут у мене лише кнопковий телефон без доступу в інтернет, - зітхнула Оленка, старанно витираючи сльози.
- Я вже відправив запит - спіймай мене в Києві! - посміхнувся Янніс. - А як звати твоїх знайомих з Маті? - раптом серйозно запитав він, рішуче розвертаючи за потилицю сонцезахисні окуляри.
- Костас, - Оленка знову готова була заплакати, але надія поки не поспішала потопати в морі сліз чи догоряти на суші.
- А прізвище?
- Не знаю! - знову навернулися непрохані сльози, рясно стікаючи на палубу, бо подарована мамою шовкова хустинка абсолютно розкисла, не бажаючи вбирати в себе ціле море сліз, яке іноді носять в собі люди.
- Тааак, - Янніс, схоже, не впадав у відчай. - Тут створили сайт - розмістили фотографії тих, кого розшукують ... з Маті, - зітхаючи, хлопець простяг Оленці смартфона. - Ти впізнаєш тут свого знайомого по фотографії?
Сльози миттєво просохли - Оленка нервово схопила телефон, вивчаючи знімки по сайту. Скільки ж їх - маленькі дітлахи з наївними променистими оченятами, солідні господарі розкішних вілл, закохані парочки, турботливі бабусі з крихітними довірливими онучатами ... Невже їх вже немає в живих ?! Господи, як же не хочеться вірити в жах!
- Ні, - Оленка похитала головою і повернула телефон Яннісу. - Тут його немає, - сльози знову навернулися їй на очі.
- Тоді чому ти плачеш? Може, у твого знайомого все гаразд - він просто поїхав на дачу і не хоче тобі писати? Пробач мою щирість, але це ж краще, ніж те, про що ти подумала, чи не так?
- Костас був у Маті, я абсолютно впевнена! Він допомагав рятувати людей з пожежі, а його сім'я може бути не в курсі - адже він офіційно працює в іншому регіоні, в Коринфії! Тому не опублікували його фотографію на сайті-пошуковику. Друзі його теж були в Маті, і важко навіть уявити, що з ними трапилось, - заплакала Оленка, страшенно здригаючись всім корпусом.
- Погано, що ти не знаєш прізвище - я б тобі допоміг! Моя сестра Марія працює в афінській лікарні, де багато постраждалих з Маті.
Оленка невпевнено поглянула на Янніса:
- Запитай, будь ласка, у своєї сестри, якщо у неї дійсно є доступ до бази пацієнтів.
- Будемо шукати всіх Костасів по Афінах? - Янніс скептично похитав головою, але почав писати повідомлення.
- Ім'я «Костас» популярне в Салоніках, але досить рідкісне для південних греків, хіба що імігранти-понтійці так називають дітей в сім'ї. Можливо, ми знайдемо «голку в купі сіна»? - Оленка схопилася за цю думку, як потопаючий за соломинку.
Хвилі розмірено колихалися за бортом, роздумуючи, де краще - під сонцем або в глибокій чорно-синьої безодні. Хвилини немов завмерли.
Оленка поправила вервиці. Стоп, їй же наснився в каюті ... Святий Єфрем! Його світське імя було… Костас! Константінос Морфі... Як же вона могла забути цей колоритний грецький вигляд! Зазвичай його зображують на іконах з вогнем в руці, не з дзеркалом, а з палаючим факелом, яким Єфрема катували, повісивши догори ногами на дереві. Невже тепер навіть у руках святих загасає промінь надії до останньої іскри? Віра вже давно вичерпалася - залишалася крихітна надія, але і вона помирає останньою, як говорить прислів'я. А любов - чи є вона взагалі? Якщо ні - тоді що ж змушувало святих страждати? Ще недавно світські люди теж шукали свою любов, поки не знаходили. Але кохання - це прекрасний аромат, який треба гідно пронести через усе життя, не змішуючи з дешевими домішками. І вже точно не слід випивати його за одну ніч з алкоголічною ненажерливістю. Головне - не переплутати істинний дух з дешевими підробками.
- Одну голку ми вже знайшли - Марія написала, що бачила в палаті пацієнта на ім'я Костас …з гострим димовим отруєнням, але він йде на поправку і скоро випишеться, подивися, - Янніс миттю передав Оленці телефон, демонструючи знімок.
- Ні, не він, - Оленка навіть відвернулася, сповнена відчаю. Ну як описати зовнішність людини, яку ти дуже сильно кохаєш і хвилюєшся за її життя? Інші ніяк тебе не зрозуміють - охи-ахи марні! Невже їй належить покинути Елладу, більше ніколи не побачивши цього прекрасного чоловіка? А ще страшніше подумати - що його більше немає в живих, що він задихнувся від диму в пожежі в Маті або заживо згорів ...
- Гаразд, попрошу Марію переглянути повний список нещодавньо госпіталізованих Костасів, - Янніс підбадьорливо взяв Оленку за руку. - До речі, ти добре розмовляєш, без акценту ... ти - гречанка?
- В душі - гречанка, але за паспортом - українка, - посміхнулася Оленка крізь сльози: «Янніс не каже, що я- «росіянка» - значить, місцеву вимову освоєно!»
- Треба запам'ятати твою мовну перлину, здорово сказано! Відпочивати приїхала?
- Ні, я на роботі. І вже повертаюсь до Києва, - сумно зітхнула Оленка, дивлячись, як гойдаються хвилі.
- А ким ти працюєш? – поцікавився Янніс.
- Перекладачем - все життя перекладаю з людської мови на зрозумілу. Грецька мова допомагає краще усвідомити сенс слів, - зітхнула Оленка.
Дійсно, «плани» (грецькою практично завжди в однині «πλανη») - «омана». Проте «брехня» в грецькій мові часто має множину! А українська національна лотерея КЕНО - теж грецьке слово «κενο», тобто «порожнеча». Та й лотерея грецькою іменується, до речі, «лохіо» - співзвучно з німецьким «лох» («Loch»), тобто «дірка».
- А я піцу розвожу, - серйозно продовжував Янніс. - Стривай, якщо ти сьогодні їдеш, то де ж речі залишила?
- Вони зі мною, - Оленка вказала на валізку.
- Це - все? - уточнив Янніс.
- Мені вистачить. Може, ти хочеш тіропіту? - але тільки вона потяглася за кульком з їжею, як одна чайка хижо вихопила з рук шматок пирога, а інша сіла на огорожу, нібито бажаючи щось повідомити людям, здатним зрозуміти лише слова, але не зміст.
Янніс засміявся:
- Скоро припливемо - бачиш, чайки нас вже зустрічають!
Невже чайкам замало того, чим їх годують туристи? Ні, не замало, просто «пережоване - не смачно» Набагато цікавіше полювати, самому добувати хліб, ніж бути пасивним «годуванцем» в обмін на подяку «годувальникові».
- У мене ще є спанакопіта - голодними не залишимося, - Оленка знову полізла в сумку, але раптом у Янніса задзвонив телефон. Він збентежено поглянув на Оленку і мовчки вийшов у тамбур до сходів, намагаючись нічого не казати по дорозі. Оленка завмерла зі шматком спанакопіти в руці, а чайка з висоти перекладини поважно спостерігала за нею, немов розмірковуючи, яка їжа важливіша і корисніша - духовна чи фізична? Цього разу чайка прагла сили духу і відлетіла у відкрите море - справді, що вона не бачила на суші?
Корабель наближався до спекотної пристані. Пасажири метушилися - хтось організовував дітей, хтось швидко запаковував у рюкзак недочитаний часопис, а хтось поспішав до свого автомобіля, завбачливо залишеного на нижньому ярусі корабля.
Янніс повернувся похмурим і мовчазним. Оленка, в свою чергу, боялася щось запитати – якби були приємні новини, Янніс, звичайно ж, поспішив би ними поділитися!
Нарешті Янніс простяг Оленці смартфона:
- Подивися, чи не він - твій знайомий Костас?
Оропос. Завмирання
Із завмиранням серця і воскреслою надією Оленка схопила телефон і відвернула екран від сонця, яке бажало залити все навколо яскравим безжальним світлом, не даючи змоги розглянути фотографію.
- Ні, не він, - зітхнула Оленка, застібаючи валізку.
- Цей чоловік (теж Костас) тільки що помер від опіків, царство йому Небесне! - Янніс швидко перехрестився.
Перехрестилася й Оленка.
- Ти зараз прямуєш до аеропорту? - запитав Янніс. Оленка кивнула.
- Янні, спасибі тобі! Успіхів! - вона схопила валізку і швидко спустилася до виходу, щоб марно не продовжувати нескінченну страшну тему. Справді, чим саме вона ще допоможе Костасу? Може, і справді він не хотів направити їй запит у друзі, і в нього дійсно все гаразд? Та ні, щось серце не на місці, не бажає вірити доводам розуму.
Пароплав увійшов до гавані. Матроси скинули трап - першою на сушу вийшла шикарна дама в капелюсі. Ні, це зовсім не як в Одесі - Оленка пригадала, як одного разу взимку 9 жінок чекали біля потягу, поки нарешті зайде перший пасажир-чоловік! Забобонна провідниця, щоб не накликати на рейс «біду», нікого з жінок не пускала першою увійти до вагону ... Нарешті на обрії з'явився чоловічий силует – зраділі дами перезирнулися. Провідниця жваво відкрила двері в тамбур, але тут ... чоловік зупинився покурити на пероні! Жінки готові були його розірвати - мало не силою запхали в тамбур і увійшли слідом за ним, закляклі під морським вітром і мокрим снігом. Скільки ж можна мерзнути за "ідею" провідниці?
Добре, що в Греції інші звичаї: жінка на борту - це не погана прикмета, а навпаки - удача! Оленка зійшла по трапу і направила стопи до залізничної станції. Місто бурхливіло власним життям, не звертаючи увагу на ліниво дрімаючі човники в гавані. Ринкова торгівля спекотного полудня вже скінчилася, на березі розкинулися таверни і рибні ресторації, які очікують відвідувачів з пізнього ранку до ... раннього ранку! Перекусити, чи як?
Спанакопіта ще стане в нагоді, а тут замовимо ... що там у меню передбачено? Молоденька розторопна офіціантка відразу запропонувала кілька салатів на вибір.
- Якій каві надасте перевагу?
- Звичайно, «Еллініко»!
Оленка сіла під дозріваючими виноградними гронами, крізь які мерехтіла небесна блакить. У ранньому-ранньому дитинстві Оленка мріяла бути ... льотчицею! «Навіщо?» - питала її бабуся. «Щоб помацати небо рукою», - впевнено заявила Оленка. «Ти не зможеш цього зробити», - заперечувала бабуся. «Як? Хіба не зможу руку простягти - а небо поруч? »
Вивчивши географію, фізику і хімію, Оленка тепер могла б запевнити кого завгодно: небо - завжди поруч, треба тільки не потопати в бруді, підняти очі над болотом ... і ти обов'язково побачиш Небо!
Потім Оленка мріяла поїхати на Памір - там, кажуть, небо ближче. Із задоволенням читала книги Сріддіріна Айні (зрозуміло, читала в перекладі - арабська в'язь залишилася для Оленки величезною загадкою), подумки поринаючи у мальовничі гірські долини і простуючи по гірських хребтах, ущелинах, які мужньо перестрибували джейрани.
«От би поглянути хоча б разок на небо з гір Таджикистану, адже Памір - це Дах Світу!»
Найкращий спосіб перестрибнути всі прірви разом узяті (не на 99% і навіть не на 100%, а на цілих 2000%) - злетіти над Землею! Що ж заважає це зробити? Головна перешкода - вага людини в суспільстві. Якщо душа її позбавиться, вона знаходить крила і сміливо летить в рай.
Балачки мають рацію: в Греції є все. Еллада, здається, була задумана як маленький рай на землі - тут тобі й море, і чиста джерельна вода, і виноград, і оливки, і гірські хребти, і (хай не джейрани), але гірські козли, які на Криті так само відчайдушні, як і в ущелинах Гіндукушу!
А небо тим часом переможно дивиться на Землю – вона лише зрідка згадує про нього, коли захлинається від гару й крові ...
- Ваше замовлення! - офіціантка люб'язно принесла формочки. У спеку овочевий салат з неповторною оливковою олією - у самий раз, як і кавовий незмінно бадьорий аромат.
Літня білява працівниця прибирала сусідні столики. Помітивши, що Оленка відважно розправилася із салатом, підійшла до неї ближче і запитала російською:
- Можна прибирати тарілки?
- Моя вимова - з акцентом? - роздратовано запитала Оленка. Інакше б до неї звернулися грецькою або англійською!
- Гарно говорите грецькою, але Ви дуже красива - я відразу зрозуміла, що Ви - з України, - офіціантка чемно викрутилася.
- А Ви самі - звідки? - поцікавилася Оленка.
- Ми з чоловіком - з Криму, ще за радянських часів сюди приїхали ...
- Ви - етнічні греки? - поцікавилася Оленка.
- Я - наполовину, а чоловік - чистокровний грек, - гордо заявила жінка.
- І тому вирішили жити тут? - Оленка не вгамовувалася з питаннями.
Дійсно, добре, що жінка вчасно виїхала з чоловіком - про те, як складно знайти роботу на півдні України, Оленка знала не за чутками, як чоловіки спиваються, а їхні дружини моляться на компанії мобільного зв'язку - якщо ставили нову вишку, то мужиків-екскаваторників очікувала хоча б тимчасова робота!
- Ніякого рішення виїхати ми не приймали, про що Ви? Все вирішили за нас, - сумно зітхнула жінка. - Прийшли тоді до нас люди від Горбача - він зі своєї Райкою наш будинок в Криму пригледів, ось і наказали нам через 24 годині забратися геть із нашої власної хати. Я з валізкою, і чоловік теж – лише на вокзалі згадали, що ми обидва - греки, і на нас очікує тільки один шлях - до Елади, - зітхнула жінка. - Як у вас там зараз, на Україні?
- Ще не повний Чорнобиль - складно, але ми пристосовуємось, - Оленка допивала каву.
- А нам, можна сказати, пощастило: встигли виїхати ще до Чорнобиля, - задумливо пробуркотіла офіціантка - її рука з ганчіркою завмерла на місці: мабуть, вона моментально змінила своє ставлення до вимушеного давньому переїзду.
Раптом Оленці здалося, що хтось смикнув її за рукав з проходу. Обернулася - вулиця порожня: сієста, панове! Тоді хто ж так наполегливо смикає її?
Ой, це ж мобілка розривається в сумочці! Невже знову комусь потрібен репетитор, що за пару днів вкладає в голови «талановитих» дітей шкільну чи вузівську програму за батьківські гроші, розумом і горбом зароблені по різних кінцях світу?
Номер абонента не висвітлюється. Прикро, якщо наярюють рекламні агенти - абонплату за з'єднання оператори здеруть, а сенс? Попри все Оленка зважилася відповісти.
- Елені, де ти? - голос у трубці здався знайомим попри періодичні пориви вітру. - Це Янніс, я на набережній, у мене є інформація для тебе.
- Я в таверні біля моря, - зраділа Оленка.
- Зараз знайду тебе, зачекай!
Оленка розплатилася, подякувала офіціанткам і вийшла з виноградної альтанки, щоб Янніс міг її швидше розпізнати. Вона боялася навіть сподіватися, що з'явиться інформація про Костаса.
Неподалік виднілася церковка, красиво складена з великих прибережних каменів ... щоправда, зачинена. Можна, звичайно, помолитися і в душі - якщо душа відкрита для молитви. Але Оленка не могла ні на чому зосередитися, думаючи тільки про те, що ж їй повідомить Янніс? Якби це була обнадійлива новина, він би зізнався вже по телефону!
Хвилини тяглися нестерпно довго. Користуючись моментом, Оленка набрала СМС Такісу: «Я в Оропосі, все в порядку!»
І тут з мотоцикла зістрибнув хлопець в сонячних окулярах і форменній жовтій сорочці - ба, це ж Янніс! А якби Оленка не зупинилася перекусити в кавяренці, поспішаючи до електрички - хіба він встиг би її наздогнати?
- Елені, вибач, що не проводив тебе з пароплава - я поспішав віднести піцу на замовлення. Тепер я вільний - інше замовлення перенесли аж на завтра, мої замовники терміново до лікарні поїхали. Добре, що ти ще не в електричці! Мені Марія щойно написала, - Янніс відвів очі вбік.
Оленчине серце завмерло: здавалося, навіть морська хвиля - і та застигла в напруженому очікуванні! Вітер, затамувавши подих, теж слухав, як Янніс старанно підбирає слова:
- У неї немає чіткої впевненості, та ... - Янніс знову засмутився. Оленка боялася навіть поворухнутися від хвилювання!
- На іншому поверсі клініки, здається, був пацієнт, до якого друг звертався на імя «Костас» ...
Наче ножем, різало Оленчин слух слово «називав» - минулий час дієслова іноді жахливіше за майбутній!
- А можна уточнити в цього друга прізвище Костаса? - зважилася запитати Оленка, набравши повні легені морського повітря.
- Друга повезли на термінову операцію - він сильно постраждав у Маті. А твій Костас ...
ID:
924152
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.09.2021 13:13:47
© дата внесення змiн: 04.09.2021 13:13:47
автор: Nikolska Mary
Вкажіть причину вашої скарги
|
