Зустріла в місті якось емігранта…
Міцна статура… Хоч до булави…
Не схожий він і на колаборанта,
Але й не… син для неньки-удови…
В Європу заховавсь, бо там безпечно,
Підзаробив і євро-грошенят…
Але ж повернеться колись він, безперечно,
Як дзвони переможні задзвенять.
А ця земля у світ його пустила…
Це тут його і перший крок, і пуп.
У церкві християнській охрестили…
І не застав тісних радянських пут.
Діди йому цю землю врятували,
Кров проливаючи не у одній війні.
Пліч-о-пліч проти ворога вставали…
Мусив би й він тепер…
Але ж бо – ні!
Немов пінгвін, милується собою,
А поряд з ним в Європі і сім’я.
Їх Україна змучена журбою,
Для неї й сонце зараз не сія.
Землі він зріксь, просякнутої кров’ю
Його ж дідів, дружків, дівчат, жінок,
Котрі до рук взяли не діток – зброю…
Якої ж матері він є тоді синок?
Чому так є і досі в грішнім світі,
Що виграють частіше хитруни,
А гинуть кращі з кращих в війнах діти?
Якому ж Богу моляться вони? –
Себе питаю знову я і знову, –
Виходить світ бінарним* був і є?
Коли ж серця повінчані з любов’ю,
Теплішим світ навколишній стає.
23.07.2021.
* – подвійний, двоїстий.
Ганна Верес (Демиденко).