Осіння ностальгія наздогнала мене аж тепер. Чи може то вже зимова?
Я втомилася він постійного перебування вдома, від чудних новин, від відсутності спілкування, від нав'язливих речей, від віртуального життя.
Щодо відсутності спілкування я не уточнила.
Спілкування з людьми.
Бо якщо розібратися, я кожний день розмовляю із кактусом, котрий у мене на робочому столі з'явився відносно недавно, щоб дах не поїхав. Я навіть почала вести щоденник, ну, щоб думки реалізувати. І.
тут важливо,
я зрозуміла, що все, що у мене було, я не оцінювала як годиться.
Вільно рухатись по вулиці в напрямку універу, магазину, парку, вокзалу. Рухатися без додаткових речей на обличчі, без додаткових QR-кодів, без страху.
Бачитись із друзями, їздити додому, відвідувати громадські заклади, кіно,
піти на китайський обід біля Дунаю.
Найбільше мені не вистачає фотографій.
Я трохи інакше уявляла світ..
Я думала він буде завжди відкритий.
Думала він не буде фальшивий, буде справжній.
Та з усіх можливих залишився такий як є.