|
Погойдай мене, дядьку Вітре!
– Погойдай мене, дядьку Вітре, на матусі тонкому стеблі!
Я вже виріс і бачу небо, там де хмари, як кораблі.
Лист зелений тріпоче примхливо, мов метелик себе забавля.
– Погойдаю, – сказав йому Вітер, – бо весняне ти ще маля.
– Покатай мене, дядьку, по небу, там де зорі, де сонця тепло.
Я вже виріс, і хочу негайно на твоє перебратись крило.
– Ні, малий ти, Листочку, ще рано. Тільки літо буяє в саду.
А коли підростеш, я по тебе восени неодмінно прийду.
Ріс листочок між віття у мами, часто в піжмурки з жайвором грав.
І хотів відірватись від гілки, щоб ніхто більш за чуб не тримав.
Умовляла його юна Вишня: „Синку любий, не поспішай.
Краще буде у мене на вітті. Наодинці мене не лишай.”
Та бурчав Лист сердитий до неї: „Хочу світ я побачить, літать.
Досить, мамо, мене колихати, й біля себе насильно тримать.”
Пожовтів під жовтневим серпанком, зрозумів, що уже не юнець.
– Покатай мене, дядьку Вітре, подивися – я вже молодець!
Тільки й встигнула зойкнути Вишня: „Повернися, дитино, у сад.
Не лишай свою рідне коріння, бо не вернешся більше назад.
Я без тебе помру самотня, ми ж не стрінемось, повернись…”
Та Листок відповів безтурботно: „Я скорю білий світ. Не журись.”
І поніс його Вітер у небо понад золотом пишних садів,
Понад ставом, аж до перелітних журавлиних журливих ключів,
Підіймав над дощами до сонця, аж до зір ніс у мандри земні.
Він ні раз не згадав рідну матір, її віти самотні, сумні.
Хоч їй падало листя під ноги, захищаючи корінь в землі,
Вона знала весною знову проростуть листям діти малі.
А отой неслухняний і впертий, що із Вітром літав вдалині,
Впав заморено в мерзлу землю в невідомій чужій стороні.
Роздивлявся Листочок журливо: „Чому ж матері поряд нема?”
Навіть трави, колись бешкетливі, поховала у саван зима.
Чужина, і самотність, і холод, і дерева байдужі стоять.
І почав він матусю далеку на усі передзвони гукать.
– Поверни, дядьку Вітре, благаю на матусі тоненьке стебло.
Але Вітер лише завиває: „Пробач, хлопче, скінчилось тепло.
І дитинство скінчилось, і літо. І дороги назад вже нема…”
Не спішіть залишать, діти, матір, щоб між вами не стала зима…
9 листопада 2020 р.
ID:
897177
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Пейзажна лірика й вірші про природу
дата надходження: 04.12.2020 16:54:20
© дата внесення змiн: 04.12.2020 16:54:20
автор: Oxana Levina
Вкажіть причину вашої скарги
|
