З усіх областей України, які постраждали від голодомору 1932-33 рр., найбільше втрат зазнала Полтавська обл. А в Полтавській обл. найбільше жертв мали два райони – це Решетилівський і Нехворощанський, сьогоднішній Новосанжарський. Чому саме ці два райони, це окрема тема для розмови, як на мене, досить неприємної. Кажуть, що коли гине одна людина, то це трагедія, а коли тисячі, то це вже статистика. А коли мільйони, як у нашому випадку? Звучить цинічно… Не знаю кому належать ці слова, скоріше за все Сталіну або Кагановичу. Мождиво для Москви це і була статистика, а для нас українців – це трагедія, планетарного масштабу, коли без війни в мирний час, своя «рідна» влада заганяє в смерть мільйони українців. При тому, роблячи це в найбільш негуманний, нелюдський, варварський спосіб, змушуючи помирати довго і болісно.
Жодного населеного пункту цієї частини України, яка входила до складу тодішньої сталінської держави під назвою СРСР, не оминула ця страшна біда. Не оминула вона і нашого села. За ради істини треба сказати, що на 1932-33 рр. с. Жовтневого як такого не існувало. Було декілька маленьких хуторців під різною назвою (Лисяки, Антонці, Гайдуки, Овсії) буквально із п’яти-семи хат, що знаходилися недалеко від залізничної станції. І саме вона, ця станція, зіграла драматичну, трагічну роль в долях сотень людей, багатьох сіл Решетилівського району. Втративши будь-яку надію вижити в своїх селах, обкрадених комуністичною владою, люди йшли до залізниці (які ще могли йти) в останній надії сісти на потяг, доїхати до якогось міста і врятуватися від смерті. На жаль, і тут у них не було ніяких шансів. На станції їх уже чекали «товарищі із гарячими головами і холодними серцями» в формі військ НКВС. Вони разом із працівниками станції відганяли нещасних від колій, не даючи їм сісти ні на товарні, ні на, тим більше, пасажирські потяги. Знесилені багатогодинним переходом, в більшості своїй уже пухлі від голоду, люди тут і помирали на станції, біля неї, прямо на коліях. І тоді вранці і ввечері кожного дня по території станції їздила дрезина, де працівники станції під керівництвом НКВС збирали померлих, а часто ще живих, кидали на цю дрезину і везли до ям по десять-дванадцять метрів завтовшки, які були вириті за 500-600 метрів від станції в напрямку Полтави, по правий бік (де починається лісосмуга і далі). За деякими даними до цих ям звозили трупи із залізничної колії, з ділянки від Оманцівки до Братешок.
Про жахіття 1933 року розказано, написано, показано багато. Скрізь картина одна й таж. Дозволю собі розповісти Вам свідчення лише однієї людини, якої, на жаль, серед живих, уже немає. Звали його Бойко Григорій Омельянович, який в 1932-33 рр. жив в с. Кузьменки, а працював на елеваторі і по дорозі на роботу і з роботи двічі на день перетинав залізничну колію недалеко від тих ям. За ці декілька місяців він тут зустрічав людей з таких сіл, як Піщани, Славки, Демидівка, Білоконі, Сухорабівка, навіть з Надежди і Андріївки Деканського району. Сьогодні вони були ще живі і щось говорили, а на завтра уже лежали мертві і їх скидали як колоди на дрезину. Інколи повертаючись додому з другої зміни він в темряві наступав на мертвих. Та найбільше його вразив такий випадок. Одного ранку, біля чергової з ям (попередньо були заповнені до верху і засипані) він побачив маленьку дівчинку, років 7, яка сиділа і дивилась в яму. Сиділа вона там і ввечері наступного дня, а через 2 дні її не стало. Знайомий Григорія Бойка, якийсь Голуб Микола, що працював на залізничній станції, розповів, що померлу матір дівчинки, кинули до ями. Дівчинка сиділа біля ями, дивилася на свою матір, сиділа вдень і вночі і ще день і ніч, а потім, коли ми привезли повну дрезину померлих і стали скидати в яму, один із трупів упав на її матір. Тоді дівчинка скрикнула і стрибнула в яму, обняла матір і так і лежала ще мабуть з день, а потім і померла. І ми прикидали її маленьке худеньке тільце іншими померлими.
Розум відмовляється це розуміти. Але це ж було з нашим народом. Сьогоднішні комуністи, цинічно звинувачують когось у фашизмі. А що це було? А це, товариші комуністи, і був звичайний фашизм, тільки червоний. У німців був фашизм коричневий, а у Вас - червоний. І для мільйонів людей, які загинули в ті, диявольські часи, було одинаково від рук яких катів вони помирали, червоних чи коричневих. Смерть вона і є смерть. Хоча як на мене, різниця, все ж таки, була. Була війна і коричневий фашист Гітлер, знищував тих, кого вважав своїми ворогами, а червоний фашист Сталін, у мирний час, знищував своїх громадян. Вибирайте, який із цих упирів, небезпечніший і страшніший? Я так думаю, що другий, бо він свій. Та повернемося до нашого свідка. Він врятував собі життя і своїй сестрі тим, що кожного дня, приносив трішечки зерна з роботи, з елеватора. Проносив як міг, в одязі, чоботях, шапці і навіть в роті. НКВС пильно стежило за цим. Який цинізм, тисячі тонн зерна лежали на складах, в елеваторі, залізничному пакгаузі і тут же поряд лежали мертві від голоду люди. Між іншим, діти підкрадалися до цього пакгаузу (він і зараз стоїть), наповненого до самого даху зерном, і через щілини в воротях паличками викочували по зернинці в долоні. За це їх ганяли і били охоронці.
Ще багато моторошних історій розповів мені Бойко Григорій, та думаю досить і цих. Минув час. В 1972 році по цих ямах, до збудованого АБЗ, прокладали залізничну колію. Приїхав бульдозер рівняти землю під рельси. Зачепив відвалом і покотилися черепи і кістки людські. Зупинився трактор, вискочив з нього очманілий і переляканий тракторист. Роботи призупинились. Позбігалися люди, хто старший – почали згадувати. Пам'ять людська коротка, навіть на таке. Із сільради зателефонували в райком, так тоді називалася районна адміністрація. Приїхав, якийсь другорозрядний чиновник, походив, подивився і каже : «Нічого страшного, згорніть ці кістки та черепи в лісосмугу». Так і зробили, що можна було чекати від такого. А люди стояли і мовчали, а потім мовчки розійшлися.
Минуло ще майже 40 років. Надворі XXI століття. Нема ні Сталіна, ні Берії, ні НКВС, ні райкомів, а ми й досі мовчимо. Не знаю, що це – тваринний страх, чи наша сумнозвісна ментальність. Мабуть, це питання до психологів. І тоді, я вирішив, почати із себе, так би мовити, змінити свою ментальність, тим більше, що влада, ні районна, ні місцева, в цьому питанні ініціативи не проявляла. Восени 2005 року випросив у начальника дві опори (стовби) і зі своїм колегою по роботі, Дмитренком Віктором Степановичем, зробили досить пристойного хреста і поставили на місці тих страшних ям. Хреста було освячено, отцем Володимиром, з Решетилівки (УПЦ-КП). На хресті, прикріпили, металічну пластину з відповідним написом. Насипали могилу, як могли оздобили. В цьому нам активно допомагав Жадан М.С, людина щира і відповідальна, він і зараз постійно переймається цим пам’ятним знаком.
За ради істини треба сказати, що сільська рада (голова - Скрипченко А.В) на заключному етапі певну підтримку нам надала. На відміну, від районної влади, яка мабуть вважає, що її місія в цьому питанні завершилась в 1972 році розпорядженням працівника райкому, згорнути людські останки в лісосмугу. Що це, спадковість влади? А можна було б при сприянні районної влади поставити і кам’яний хрест. Все ж таки тут останки людей зі всього району. Між іншим, за якісь 70 метрів від цих, так званих, братських могил, знаходиться елеватор, славнозвісної фірми «Нібулон». І виникають цілком вмотивовані асоціації. Тоді, в 1933 р., зерно з елеваторів вивозили за кордон, а в цей час, за якісь 7-8 місяців вимирає до 7 млн. українців. І зараз з елеваторів України (у нас в селі Жовтневе їх уже 4) так само вивозиться зерно, а рівень життя такий, що народ вимирає як і тоді. Правда не так швидко, за останні 20 років із 52 млн. до 45 млн. Маємо ті самі 7 млн. Отак і виходить, що дійсно історія повторюється двічі, вперше у вигляді трагедії, а вдруге у вигляді фарсу.
Мудрий Діоген ще тисячі років тому говорив, що єдина річ необхідна для панування зла, це бездіяльність добрих людей. Якщо ми хочемо, щоб майбутні покоління українців, не зазнали подібних трагедій і фарсів, якщо ми хочемо, щоб ніхто не копав для нас тих моторошних ям, давайте, всі добрі люди, шукати один одного, об’єднуватися і діяти, тільки так ми переможемо зло!
ID:
896499
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.11.2020 18:18:33
© дата внесення змiн: 28.11.2020 18:18:33
автор: Іван Кармелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
