День 39
«Я горю! Палаю, згораю гнітючим полум’ям, яке навіть не гріє, а просто краде повітря від живих істот. Нищу себе, кожну клітину з якої складається моя плоть».
Дехто мріє про таке життя, як в неї. Та коли дізнатися, придивитися ближче - хочеться забути про зустріч, стерти решки розмови, від’єднати дроти. Гамірне, величезне місто. Квартира близько даунтауну. Машина найновішої моделі.
Крижана підлога. Чотири бетонні стіни. Життя включине на автопілоті. Це «по той бік раю», як сказав колись Ф. Фітцджеральд. А й справді як це бути «по той бік раю»? За межами людських очей? За межею себе самого? Та і де знаходиться та межа? Всередині? Чи в голові? Чи в якихось нейронних зв’язках по це бік свідомості? Скільки б ми не намагалися шукати відповіді - їх просто не існує. Як шкода, що ми виростаємо та стаємо дорослими. Адже, коли ми народжуємося в нас нема нічого людського. Лише «тіні» з набором ДНК. «Тіні» з закладеними формулами.
Її життя було таким, як зручно соціуму. Але за бронею з кісток та шкіри лежала розбита прозора сутність, яка не могла піднятися. Вдень - автопілот. Ввечері - вогнище з моральної болі. На ранок - брудний попіл, вугільно чорна сажа. І так по колу вже довгі надцять років. Якщо й існують проблиски світла, то так часто як цвіте кактус.
Вона, така сама людина, як і ви. Проте, вона не витримує того тиску думок та безкінечних ситуативних невдач, які ведуть жорстоку гру між собою, повільно вбиваючи залишки здорового глузду. Ви всі очікуєте на хороший кінець. Але в цієї історії його нема і не буде. Не прийде принц з казки і не врятує. Не з’являться почуття та емоції щоб пережити, боротися та знищити ниючий біль, який з’являється вороном що клює, і клює, і клює, як печінку Прометея. Ви хочете хороший кінець, але ви, читаючи просочену болем, негативними емоціями історію, живете. Відчуваєте, що не мертві, хоча вам лише 17-30 з гаком років. Ви харчуєтеся тими словами щоб жити далі, не включати автопілот, не забувати відносити себе до живих, а не існуючих.
