День 35
В місті-мільйоннику цілими днями падав дощ та не відпускав цей величезний, населений різнонаціональними жителями, клаптик землі. Він яскраво підкреслював однотонність будівель, надаючи їм сталевого блиску. Так як, помаранчевий визирав з дерев, а сірий надав йому налитого відтінку в місті відчувався особливий шарм попри мокру погоду. Соул відразу захотілося занотувати цей момент, його красу, неповторність, душевність. Люди в цьому місті хоч і розтікатися по прозорих лабіринтах, але вміли створювати атмосферу, вміли підлаштовуватися під будь-яку пору року. Це проявлялося в деталях. По особливому прикрашені сходи, в щілинах для поштівок стояли ще не прочитані газети, а у вікнах під штучним світлом ламп готували вечерю силуети. В кожного своя казка, в кожного своє горе. Та поміж всього цього «сміття», як дехто міг подумати, існував справжній непотріб - справа всього людського життя - відходи від них самих. Всі жили серед цього контрасту та абсолютно не звертали увагу ні на те, ні інше. Лише поодинокі загублені душі, як моя героїня, помічали ті дрібні речі з яких народжувалося життя.
Сьогоднішнього вечора, Соул поверталася у світ квартиру з чашкою смачного кокосового капучіно зі збитими вершками. Кокос дарував насолоду, вершки робили душу невагомою, а еспресо повертало всю її на мокру вулицю мегаполіса, де-не-де з розлитими калюжами від дощу. Вона відчувала що їй не вистачає чогось, якось непомітної деталі щоб завершити цей вечір, який плавно переходив в глибоку ніч. До її дому залишався ще квартал. Несподівано для себе воно почула тихе скавчання. Вітер вже почав повноправно відвойовувати територію за територією. Ставало дедалі холодніше, навіть не зігрівало тепло пухнастих рукавиць. Соул пішла на звук. Той привів її до слабоосвітленого провулку, який був набитий коробками з-під різного мотлоху. Вона почала перебирати картон і через декілька хвилин дісталася до епіцентру звуку. На свій подив на жінку дивилися пара карих очей. Це був маленький пухнастий цуцик. Волога шерсть в поєднанні з вітром змусили цуценя тремтіти. Він був скручений клубком, намагаючись зігрітися. Соул дивилася на свою знахідку і давно зрозуміла, що не зможе покинути цю істоту. Вона обережно взяла його на руки і неприємний запах вдарив їй у ніздрі.
- Сьогодні буде гарячий душ і ситна вечеря, - сказав її втомлений голос.
Нарешті діставшись додому, вона змогла полегшено видихнути. В неї з’явився новий житель, її перше імпульсивне рішення за весь час проживання тут. Жінка обережно поставила щеня на підлогу та зняла верхній одяг. Воно відразу притулилося до її ноги і все ще тремтіло. Не переодягаючись, вона знову взяла Даркі (таке ім’я вона вирішила йому дати) і віднесла до ванної кімнати. Те що їм обом потрібен був душ про це не могло бути і мови, але спершу вона вирішила надати таку привілегію своєму єдиному гостеві. Вона без різких рухів відкрила кран і з душу полилася тепло гаряча вода. Однією рукою вона гладила налякане цуценя, іншою обливала його шерсть. Коли щеня припинило тремтіти, вона взяла пахучий тропічний гель та почала масажними рухами плавно розтирати по всьому маленькому тілу. Закінчивши процес, Соул м’яким рушником насухо витерла собаку. Даркі витягнув теплого язика і лизнув щоку своєї нової господарки. Тепла волога розлилася по її щоці. Вона відчула вдячність через простий дотик. Опісля вона пішла на кухню, відкрила холодильник та знайшла там дві сердельки і йогурт. Сердельки моєму другу, йогурт мені. Допоки газова плита чаклувала над пізньою вечерею Даркі, Соул встигла прийняти душ та переодягнутися в пухку піжаму. Собака весь час сидів біля батареї. Жінка покликала його три рази і лише на четвертий новий житель підбіг до неї махаючи радісно хвостом. Вона поставила миску з порізаними, ароматними сердельками на кухонну підлогу, а сама допивала вчорашній вишневий йогурт. Собака спочатку обережно принюхувалася до миски, але хвилини зо дві з’їла все до крихти. Соул ще збиралася записати декілька рядків в її записник та направилася до ліжка. Цуцик пішов за нею. Сів і почав дивитися на неї, благаючи взяти його до себе. Його гострі вушка і великі кавові очі невпинно розглядали її вираз обличчя. Врешті вона здалася і підняла його до себе. Даркі приляг на ковдру. Жінка взяла записник і неочікувано для себе почала гладити собаку, ніби він весь час жив з нею.
«Рефлекси - дивна річ. Вони взмозі забути та пригадати, і впевнено нагадати. А ще тепло від дотику або рожевого вологого язика собаки може змінити похмурий день всередині на яскравий промінь що повільно несе світло в темні провулки сірої душі».
