Ми з тобою мов вовки дикі,
Тремтять кістки від нещадного холоду,
І нутро ричить від вічного голоду,
Тому виття наше зовсім не тихе.
Ми з відчаю кусаємо руки,
Що в голодний час миску підставлять,
Червоний цемент нам стіну заставить,
В якій ехом кружлятимуть муки.
В очах наших видніється страх,
Він випромінює щемлячу злість,
День за днем їсть щенячу жалість,
Він перетворив наше щастя в прах.
Звичайно, краще за кліткою їсти суп,
Ніж у полі серед брухту шукати крихту,
Але не вам розказувати, що таке сльоза чиста,
Коли ваш ситий вечір - це наший труп.