|
Картинка ІІІ. ВІТЧИМ ОЛІЙНИК ТА СТАРА ЛИПА ЗАМОЙСЬКИХ
За рік до смерті бабці Сивульки, у 1967 році, десь по Різдву в нашій Вовчо-Михайлівській родині прибуло – з’явився новий член сім’ї, мій вітчим Зеновій Олійник. Він працював у ливарному цеху Львівського автобусного заводу і був родом із села Куткора на Львівщині.
Весілля мами Лідії-Надії з вітчимом Олійником було великою подією для малої Ірочки, як казали німці «Hochzeit». Вона крім Сивулькиної «прикоси» попросила у бабці ще і вельон з фіранки, прикрашений рожевим віночком з яблуневого цвіту. Венеціанське старе дзеркало відображало малу Ірочку з вельоном на голові і раділо її радістю.
Коли мама Лідія-Надія по реєстрації шлюбу стала з Олійником на порозі мешкання Шпитальної, 15 вся в білому і з ніжно-рожевим мережаним шалем на голові (надворі лютували січневі морози!), мала Ірочка під загальний гучний сміх запитала: «Мамо, ти сьогодні така гарна! А коли ти ще будеш нареченою?».
Вітчим Зеновій Олійник був футбольним патріотом «Карпат», намагався не пропускати жодного матчу. У 1968 році знаменитий матч «Карпати»(Україна) -«Бразілія» ми бачили з ним наживо.
Окрім того, він прекрасно шив. Ставив на дубову табуретку, ним же змайстровану, ручну швейну машинку – і за роботу. Так у мами з’явилися штапельний костюм і кілька ситцевих простеньких, але елегантних суконок, а в мене марлева пачка «Сніжинки» для новорічного ранку у дитячому садочку і нові балетки, прикрашені перловими намистинами на мої маленькі ніжки, найменші в молодшій групі.
У нас з вітчимом Олійником були свої окремі заняття – він довіряв мені розклеювати профспілкові марки у книжечках. Марки були кольорові і позначали різну вартість – я вивчила цю просту математику і з задоволенням виконувала це завдання.
Окрім того, з появою вітчима Олійника в квартирі на Поліграфічній почали відбуватися дрібні ремонтні роботи – він власноруч клав підлогу, потім малював її, майстрував дерев’яні табуретки та залізні крісла. У хаті відчулася присутність дбайливих робочих чоловічих рук.
Мені було весело і безтурботно з вітчимом Олійником. Коли сім’я святкувала родинні або загальні державні свята – неодмінним символом свята мав бути торт. Та мені було цього не досить. Я запропонувала, що для мене має бути куплений окремий маленький тортик з лимонадом. Вітчим залюбки виконував моє бажання: я їла свій окремий маленький тортик за уже знайомою тобі, читачу, дубовою табуреткою, що слугувала для мене столом, до якої долучився ще й дитячий стільчик, теж майстерно зроблений вітчимом.
Сімейна ідилія тривала в часі років 3-4… допоки вітчим не знайшов собі надійнішу компанію друзів – працівників ливарного цеху Автобусного заводу, які збиралися на чоловічі посиденьки в «Чебуречній» на розі вулиці Івана Франка, коли спільно виплавляли якусь окрему позапланову деталь і продавали її приватному замовнику. А тоді на радощах гроші пропивали в «Чебуречній». Одного разу мама привела мене, малу, в цю «Чебуречну». Я злякалась – за столами сиділи виключно одні чоловіки, без дружин і дітей. Мій вітчим був серед них і був одним із них.
На той час я тяжко хворіла – у мене з трьох рочків виявили слабе горло з хронічним тонзилітом. У рік було до 12 «фолікулярних», себто гнійних ангін, виступили лімфи на шиї, почалися шуми в серці. Настала пора лікарень та операцій: перша - у три рочки, друга – в шість. Ангіни супроводжувалися високими температурами і антибіотиками. У цей час вітчим був уважним і винахідливим, намагаючись дарувати мені вдома маленькі дитячі радощі.
Це було в розпалі чергової хвороби напередодні Нового 1968 року, я майже марила від височенних температур. Проте відчуття наближення Нового року з неодмінним персонажем – Дідом Морозом – вселяли в маленьку Ірочку радість і надію на швидке одужання. І от несподівано під вечір 31 грудня двері у першу велику кімнату на Поліграфічній відчинилися і ввійшов «справжнісінький» Дід Мороз з міхом подарунків через плече, аби персонально привітати хвору Ірочку зі святом. Ірочка була щаслива і дуже здивована: як Дід Мороз довідався, де вона живе, як її звати, скільки їй років і що вона хоче отримати під ялинку на Новий Рік? Мама через багато років розповідала, що вітчим тоді на кухні сам пошив собі одяг Діда Мороза з усіма класичними його атрибутами – високою червоною патерицею, шапкою, отороченою білою ватяною смугою та білосніжною ватяною бородою, – і нагородою йому за це стало усміхнене обличчя малої хворої дівчинки, що сприйняла його прихід як реальну подію свого не надто сонячного дитячого життя.
У 1968 сталася надзвичайна подія на кордоні колишнього СРСР та Чехословаччини, яку тепер називають історики «Празькою весною», а тоді це був збройний конлікт, у який були втягнуті військовозобов’язані чоловіки призовного віку з усього Радянського Союзу. Вітчим Зеновій Олійник пішов з дому також і зник на цілий рік. Уже всі інші давним-давно повернулися, а вітчима не було та й не було, і офіційних відомостей щодо нього не давав ніхто. Мама ночами гірко плакала в подушку. Ми по-тихеньку звикалися з думкою, що вітчим загинув.
У нашому дворі, у самому центрі розкинулася 400-літня липа, про яку Іван Крип’якевич в «Історичних проходах по Львову» писав, що на розі вулиці Замойських ще з кінця ХVI століття (так у часи Австрії та Старої Польщі називали нашу вулицю Поліграфічну) влаштовували торги, збиралися на багатоденні ярмарки з ночівлею і «ставали обозами біля пралітніх дерев». Отож, вірогідно, наша липа Замойських вже у той далекий час була «пралітньою». Маленька Ірочка любила липу як живу істоту, бавилася поруч, розмовляла з нею, любила опертися на її могутній надійний стовбур, охопити який могло шестеро чи семеро дорослих мешканців теперішньої Поліграфічної,15. І того дня, про який ідеться в оповіді, Ірочка теж описувала круги довкола її стовбура, коли хтось у військовій формі пересік подвір’я і усміхнувся: «Мама вдома?» Ірочка зніяковіла, вітчима у військовому вона до того ніколи не бачила, а от після повернення військова форма стала для нього парадним одягом. Він її одягав усюди, де треба було виглядати значимо, навіть на батьківські збори в школу. Радості в нашій хаті тоді було багато: мама сяяла від щастя, заливалася дзвінким особливим «співочим» сміхом, а що вже Ірочка – не злізала з вітчимової шиї, і було багато розмов про поранення в чоло, де виднівся свіжий шрам від кулі, що пролетіла поруч і «заледве подряпала» обличчя. Саме це поранення не давало можливості вітчиму повернутися додому вчасно та, хвалити Бога, все добре, що добре закінчилося.
Пам’ятаю, тоді вперше мене взяли на дорослу виставу в Театр імені Марії Заньковецької на виставу приїжджого польського театру, де повстанці в землянці співали пісню, яку мама потім наспівувала все життя. Вистава була про щось пов’язане з війною, а для українців перегукувалася з історією Усусів і була дуже тепло зустрінута львівськими глядачами.
Спогадом про цю подію став мій вірш, написаний вже в дорослому житті , коли вже мами не стало. Зате в Україну прийшли неспокійні буревійні смертоносні часи, що тривають по нині. Увійшов цей вірш у збірку «Обрані Світлом» з присвятою мамі, Лідії-Надії Стасів-Вовк.
«Dżiś do ciebie pcżyic’ nie mogę
Zaraz pójdę w nocy mrok.
Nie wyglądaj za mną oknem
W mgle utonie prużno wzrok.
Poco ż ci, kochana, wiedziec’
że do lasu pójdę spac’ –
Dłużej tu nie mogę siedżiec’,
Na mnie czeka leśna brac’».
(Фрагмент пісні
з вистави польського театру)
Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.
Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.
Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..
Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.
ДАЛІ БУДЕ)))...
ID:
888700
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.09.2020 11:21:00
© дата внесення змiн: 14.09.2020 11:23:14
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
