Ти чуєш, це Осінь. Вона норовлива хоч ніжна.
Поглянь, як ступає вузькою стежиною дня.
У ній є щось власне, високої почесті гідне,
лише погляд один - марсала терпкого грання.
В ній фарби бринять, у пристрасть фарбуються губи
і скромна вуаль ховає вчорашні сліди.
Гримує печаль, ворожить думками: "чи любить?"
Штовхає й манить, зникає і просить: "знайди."
Ти знаєш, вона не терпить покірливих зроду,
властива їй гра і чесні у неї призи.
Торкнеться душі - утримай щасливу нагоду,
а зрадиш її не пустить дрібної сльози.
...Милується з веж просторами свого паланку,
уперта й легка, у ній безкінечнісь думок...
Зустрінеш її у бронзі холодного ранку.
Зчитаєш її з пожовклих, крихких сторінок.
