Так страшно помилитись в долі,
згубити час, замкнути світ
у обруч звички, в усміх злої
самотності, що навідліт
збиває мрію, рве в гризоту
твій вірний напрям, в сумнів - сміх.
Бредеш забувши позолоту,
в яку фарбують щастя. Біг
від точки "мушу" і до "треба".
Куди? То вже й не важить... Світ
замкнувся в простір, що без неба.
Де в ньому той, що твій зеніт
знайде, зловивши погляд з сотень?
Дасть новий напрям? Збурить рух?
Із ким заб'ється серце! ...вкотре...
Забувши страх, згубивши слух,
лиш відчуттям вручивши долю,
що "Ось він - затишний політ!"
І скреготне безсило злою
гримасою самотність вслід.
