Спека – неймовірна, хоча, й терпима. Мені, якому +40 завжди краще, ніж -2 – терпимо. Виявляється, то лише на телевізійній картинці здається, що пустеля – це майже ідеально гладка поверхня, що тут немає доріг – куди хочеш, туди і їдеш. Насправді, дороги є і тут – звивисті, місцями вибоїсті, місцями кам’янисті…
Дві ночі підряд потрапляти в мікрос – це рідкість, але… Як «воно» працює я не знаю, не я цим керую. Хто чи що – мені теж невідомо. Немає ніякої ні періодичності, ні закономірності. Може бути раз на рік, може – два рази на тиждень. Розумію лише, що потрапляючи в якийсь мікрос, я «ковзаю» по трьох координатах – простору, часу і… я називаю це «просторовою паралеллю», сам для себе називаю. Тобто, потрапивши в мікрос я переміщаюсь в просторі, в часі (тільки назад) і… мікрос – це ж паралельний світ. Я не знаю, чи він – в іншому вимірі, іншому Всесвіті, якомусь із Антивсесвітів, Задзеркаллі… Не знаю! Зовсім мало знаю… Бувають мікроси людські, майже точна копія нашого світу, з невеликими відхиленнями. Такі мікроси – це… світи, де в якихось точках біфуркації історія пішла по-іншому. Як ось у цьому. Тут Генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Володимирович Андропов не помер в лютому вісімдесят четвертого через відмову нирок і зараз – 1990 рік, серпень. Ірак анексував Кувейт. НАТО спільно із саудитами проводить операцію «Щит пустелі», правда, без «благословіння» ООН. Але «Бурі в пустелі» тут, у цьому світі, не буде. Бо Генштаб Збройних Сил Союзу Радянських Соціалістичних Республік, за наказом Верховного головнокомандування розпочав операцію «Вітер з Півночі». Радянський народ, задля підтримки миру у всьому світі простягнув руку допомоги братньому іракському народові і особисто товаришу Саддаму Хусейну. І тепер мирний сон іракців та анексованих кувейтців охороняю «несокрушимая и легендарная, в боях познавшая радость побед»… Небо раз-по-раз прорізають, спалюючи кисень, червонозоряні двадцять дев’яті «МіГ-и» та двадцять сьомі «Су», невидимі моєму оку десь працюють РЛС-и* батарей С-300, «Буків» та «Кубів», борознить хвилі Середземного моря ракетний крейсер «Москва», далеко за хмарами гігантськими металевими орлами ширяють на бойовому чергуванні «Ту-95» і «Білі лебеді» «Ту-160», завмерли в океанських глибинах в «підвищеній бойовій» кілька РПКСН** типів «акула» та «мурена»… Коротше – «броня крепка и танки наши быстры, а наши люди – мужеством полны». І мені нема-нема, та й розпирає груди від гордості, що я – частинка цієї «несокрушимой и легендарной».
Звичайно, у воді, повітрі і на суші – стільки ж само америкосівського грізного «залізяччя» і це означає, що великої війни не буде, будуть локальні сутички на землі, може, і у повітрі. Велика сила – паритет, рівновага. Те, що буде відбуватись тут, в Іраку, не вийде далеко за його межі, бо це не потрібно нікому – ні «їм», ні «нам». А я, звичайний молодший сержант, знаю це від майора-штабіста, якого вожу…
Керований моєю рукою «Сузукі Джимні», вифарбуваний у брудно-жовтий колір, як тушканчик стрибав по нерівностях дороги. Хороша машинка, подобається мені, хоч я й не люблю «японців», мабуть, за надмірну високотехнологічність. Але «Джимні» - машинка проста, звичайний армійський джип, без особливих «наворотів», з надійною підвіскою, простим і витривалим двигуном.
Ммм… Яка тут підвісочка… Мій шлунок не витанцьовує «танець святого Вітта» на вибоях, як було би в «УАЗикові», а як перемикаються передачі! Ш-ш-шчьолк - Ш-ш-шчьолк - Ш-ш-шчьолк… Пісня!
Ось і штабний намет.
- Маєш десь із час на лічне врємя, тільки далеко не відходь, щоб я не шукав, - кидає мені майор із смішним прізвищем Баляндрас, із наголосом на останній склад. Він родом десь з-під Полтави, тому зі мною розмовляє українською чи то пак – суржиком, нашою всеукраїнською «лінгва франка».
- Слушаюсь, товарищ майор, - за звичкою козиряю я не зовсім по-уставному, розслаблено розвалившись на водійському сидінні.
Взагалі, у нас із Баляндрасом стосунки не зовсім уставні чи, може – зовсім не уставні. Як на мене, то він забагато балакає, як для штабіста, але, зрештою, то його справа – кому і що казати. З іншого боку – нічого надсекретного він і не розповідав, так, в загальних рисах.
Взагалі-то – це не найгірший з мікросів, в яких я був. Тут все знайоме, все своє. Тут – люди, а не якісь антропоморфи чи зооморфи. Ті назви, до речі, я придумав сам, щоб якось позначати для самого себе істот, зовні схожих на людей чи тварин, але які такими не є. Ну, принаймні, у звичному для нас розумінні. Умовно мікроси можна розділити на три категорії: людські, нелюдські та змішані, тобто такі, в яких люди існують поруч із антропоморфними та зооморфними тварюками. Я припускаю, що такі от «змішані» світи первісно були або чисто людськими, або чисто нелюдськими. Певне, колись котрийсь із видів якимось чином здійснив сюди масову міграцію через одне із «перехресть» або ще через якусь фігню (портал, браму, тири-пири, тралі-валі) і почав більш чи менш успішно колонізувати. Хто це був – «ми», тобто, люди чи «вони», нелюди я не відаю. Все це не більш, ніж мої припущення, зроблені, однак, на основі неодноразових «подорожей».
Хоча… Механізм проникнення в мікрос в тих давніх колоністів, мабуть, був іншим, ніж у мене. Адже фізично я – там, у своєму світі. То лише моя свідомість, моє «я», сутність моя переміщається в тіло мого двійника чи краще було б сказати – в аватар. А вони ж якось переміщались туди фізично… Фіг його знає… Ай, як казав колись один знайомий чиновник: «Не будемо шукати, хто вкрав гроші, виходитимем з того, що їх нема», тобто – що дарма голову ламати? Я зараз в мікросі і тут треба жити, просто жити.
Подорожі в мікрос – щось на кшталт комп’ютерної гри, не прожив, не «пройшов» якийсь етап, то наступного разу починаєш все з початку. Правда, на відміну від гри, тут лише одне життя. І я не знаю, що станеться зі мною в моєму світі, якщо я загину в мікросі. Ну… Здогадуюсь…
Вперше я потрапив у мікрос ще в дитинстві і там я тонув у якійсь водоймі, наковтався води, бачив крізь каламутну товщу блякле сонце. Думав, що – капець. Пощастило – батьки розбудили. А в мене губи були вже кольору стиглих слив. Отак-то… Здогадуюсь… Якщо помру в мікросі – помру і там, в себе. Лікарі діагностують щось типу розриву аорти, обірваного тромба чи ще якусь фігню. Отже – цей мікрос не з найгірших, але – стрьомнуватий. Стрьомнуватий, бо – війна…
Метрів за сто-сто двадцять від штабного намету напнуті ще кільканадцять. То розташування зведеного десантно-штурмового батальйону. Витягши із замка ключі та прихопивши свій АКМС, неквапно рушаю туди. А що ще робити? Всі касети вже «кручені-перекручені» в магнітолі - набридло. По радіо – або пісні арабською, або якісь нескінченні промови тією ж арабською чи англійською, а я ні в тій, ні в тій – ні бельмеса. Ну, привітатись можу тією й тією. Англійською знаю пару-трійку фраз на кшталт «май нейм із Саша», « ай фром Ю-Ес-Ар». А, ну, ще арабською основний ісламський постулат, каліму зазубрив – ля іляха ілль а’Ллаху ва Мухаммадун расулю Ллахі, немає бога, крім Аллаха і Мухаммад – посланник Аллаха. Я, взагалі, в школі німецьку вчив – «іх хайсе Саша, іх бін совьєтуніонер». Ото майже все, що пам’ятаю із мови «істинних арійців», все інше – іх бін фергессен і хері вері матч, як любить повторювати один мій друг. Отакий-от я, блін, поліглот.
Від наметів вже чути веселу метушню і вигуки – хлопці ганяють по піску футбольний м’яч. Купами одягу позначили ворота і здіймають куряву – засмаглі, спітнілі. Хтось – з оголеним торсом, хтось залишився в сіро-зеленій майці.
На мені такий же, як і на них темний сіро-зелений однострій Збройних сил Іраку «без знаков различия» і брудно-жовті, кольору пустельного піску, шкіряні армійські черевики, звані тут «дуньками». Це, певне, через фірмове клеймо «Dunia al Iraq». Класні черевики. Хоч і шкіряні, але нога в них «дихає» через синтетичні вставки, через те й суха навіть у таку спеку. Та і форма класна. Хоч і темна, але навіть на пригріві у ній більш-менш комфортно. На вигляд - така груба тканина, а тілу приємно. Мимоволі пересмикую плечима, згадавши нашу «хебешку» і «кирзачі» з онучами. О-о-о… В цій «духовці» я, мабуть розмотав би онучі разом зі шкірою ніг…
На передпліччях в окремих пацанів синіють татуювання – два літачки, що рвуться в небо на тлі розкритого парашютного купола і коротка грізна абревіатура – ВДВ або напис «Никто, кроме нас». Те, що «наколки» різняться якимись дрібними деталями ще раз підтверджує, що хлопці – з різних частин. Є тут пацани із Псковської дивізії, з Каунаської, з Кременчуцької ДШБ.
За імпровізованим футбольним полем в струнку шеренгу під брезентовим тентом вишикувались «БМД-ешки», пара «Шилок», шістдесят шості «ГАЗони». Задерті стволи БМД-шних автоматичних гармат нагадують мені тонкі хоботки кусючих комарів.
Димлять польові кухні, стоять термоцистерни з водою, бійці табірного караулу несуть службу в наряді – попри перше враження броунівського руху і хаосу, табір живе за своїми законами, тобто, за уставом. Устав – велика сила, устав – основа всіх основ СА (радянської армії). Устав для радянського бійця – як Тора для правовірного іудея – там є відповіді на всі запитання. Щасливий радянський боєць – йому геть не треба думати, бо думають за нього батьки-командири: сержант, взводний, ротний і далі по ланцюжку, а йому, бійцеві, потрібно лише виконувати накази і положення уставу. Тільки тоді він досягне армійської нірвани у вигляді подяк командування, нагрудного значка «Отличник боевой и политической подготовки» і чергової «соплі» на погон.
А я, тим часом, прямую у розташування другої роти, десь там – мій «зьома», Коля Шпатер з Житомира. Ну, «зьома» - це досить умовно, бо я ж-то – не з Житомира і, навіть, не з області. Але… На просторах «нашей необьятной» ці умовності нічого не важать. З України, отже – земляки. Тим паче – тут, за багато кілометрів навіть від Кушки, крайньої південної точки СРСР.
Проходжу повз брезентовий навіс, кілька похмурого вигляду мужиків за столом чистять «стечкіни». Це не зовсім по-уставному - чистити тут зброю, але їм можна. В одного на передпліччі теж татуювання – кажан заступає своїми перетинчастими крилами земну кулю. Це «летючі миші», бійці окремої роти «спецназу» ГРУ ГШЗС СРСР****. Тут немає строковиків, лише офіцери та прапорщики. Якщо ВДВ – це еліта СА, то ці – еліта еліт. Мужик проводжає мене презирливим поглядом і такою ж презирливою усмішкою. Я чомусь судомно ковтаю слину. Він знає те, про що лише здогадуюсь я – всі ми тут: і я і Коля Шпатер і всі-превсі інші, за великим рахунком, лише гарматне м’ясо, «димова завіса» для комфортної роботи таких, як він. Ну, гірше нам, мабуть, лише іракським бійцям. Колись читав в одній «забороненій» книжечці Куліша про натовпи «торбоносців» у війську Хмельницького. «Торбоносці» - то селяни, яким вішали на шиї мішки з піском і пускали попереду козацького війська, як живий щит, бо козаки – еліта, козаків – жаль.
Отак і тут: іракці – це «торбоносці для «десантури», «десантура» - для «спецназу ГРУ», «спецназ» - ще для когось…
А я – що? В мене служба «блатна», я – при штабі…
А Колю я так і не знайшов… Протинявся сорок хвилин розташуванням і не знайшов. Ну, що ж, іншим разом. А зараз треба йти, бо Баляндрас «відтрахає і висушить» і я всю дорогу слухатиму епітети про себе, свої інтелектуальні здібності і сексуальну орієнтацію.
Я – вчасно. Бо, лише всівся за кермо і поклав біля себе «калаша», як з намету вигулькнув майор і важко опустився на сидіння. Було видно, що він не в гуморі, бо лише жовна ходили та ніздрі роздувались над рудуватими, вигорілими на сонці вусами.
- Поїхали! – нервово кинув мені.
- Куди, товариш майор?
- Кобилі в тріщину! В Рамаді, бля, в штаб!
Я вирулив на дорогу.
Ер-Рамаді – центр провінції Анбар. Там, де Сирійська пустеля впирається в Євфрат. Саме десь там починається Месопотамія – колиска людської цивілізації. Місце зародження писемності, зернового землеробства, перших міст, держав, законів. Хто зна, може, цю пустельну дорогу протоптували своїми підошвами вояки Гільгамеша? Може, мчали з диким гиканням візниць грізні ассирійські колісниці Ашшурбаніпала? А зараз, через тисячоліття, стрибає на вибоях, мов тушканчик, мій «Сузукі». П’ять тисяч років… Прикинути лишень – п’ять грьобаних тисяч років тому люди тут дружили, кохали, страждали, клялись у вірності і зраджували…
А завтра чи післязавтра, чи через тиждень, місяць, рік рватимуть пісок та каміння траки наших «БМД-ешок». Там, в Ер-Рамаді, в штабі Обмеженого контингенту радянських військ в республіці Ірак отримає мій майор, може, сьогодні, а, може – через рік запечатаний сургучем пакет і… Рвонуться вперед тони вогню і криці, кинуться на захист чужої, незрозумілої і не надто привітної землі, якій ми простягнули руку братньої допомоги. Заполонять небо хижі металеві птахи, вивергатимуть зі своїх клювів вогонь і смерть, неминучу і невблаганну. «Нерушимой стеной обороны стальной сокрушим уничтожим врага…», бо ми – це Гільгамеш, цар над царями, герой серед героїв, братній іракський народ – друг Гільгамеша Енкіду і ми здолаємо лютого велетня Хумбабу, ворога людства…
Гуркіт такий, ніби «МіГ» пронісся над самою головою. І одразу ж – стовп куряви і вогню за кількадесят метрів перед машиною. Чисто механічно, неусвідомлено я загальмував. Вуха заклало. Баляндрас із перекошеним обличчям щось кричав, але я не чув. Він рвав з рук кермо і намагався виштовхнути мене із сидіння. Все було, як у сповільненому в двічі відтворенні відео…
Відклало вуха так само раптово, як і заклало.
- Розвертайся, твою мать! – бризкав слиною в обличчя майор.
Я увімкнув першу і, вивернувши кермо вліво, рвонув назад. «Джимні», набираючи швидкість, застрибав у зворотньому напрямку, назад, до табору.
Наступний фугас вибухнув справа і трохи позаду, двигун «Сузукі» заревів, обертаючи колеса в повітрі вхолосту. Машина якусь секунду повисіла в повітрі і важко гепнулась на землю. Я боляче вдарився об щось потилицею і стало темно…
***
Перше, що я почув – свій стогін, перше, що побачив – Наталчине обличчя над своїм. Я лежав на підлозі, потилиця нила.
- Як ти так?
Я лише скривився і знизав плечима.
- Що, любий, знову?
- Умгу…
- Капець… Болить?
- Та ні, не дуже, - я вже підвівся і сидів на ліжку.
- Спи, мала…
- А ти?
- Покурю і теж ляжу…
Вона навіть не нагадала про те, що я кинув. Та і… Сигарети все одно в машині.
Холодна вода і освіжила, і втамувала біль. Наталка вже посапувала (ех, мені б так швидко засинати). Ну… Мабуть, візьму «снодійне», книжку якусь…
Далі буде
ID:
872474
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.04.2020 02:59:58
© дата внесення змiн: 18.04.2020 02:59:58
автор: Котигорошко
Вкажіть причину вашої скарги
|
я пам‘ятаю цей сон (а тільки ти мене там не бачив 
)
Туманно те все, туманно... 
