Колись давно Родена запитали:
"Чи є у світі той авторитет,
Що надихає і дає наснаги,
З яким є неможливим паритет?"
Роден стояв, занурившись у себе,
І з учня погляд ковзнув в далечінь,
Нарешті вимовив: "Авжеж, він є у мене,
І твори його вище розумінь...
Не можна і наблизитись до нього,
Вкладає душу в кожен силует,
Він скрізь, він поряд з вами і зі мною,
Готовий розкривать новий секрет".
Здивовано полізли брови вгору,
В молОдика, що про таке спитав,
"Так хто ж це?", - він затримав подих,
Й скругливши очі, відповідь чекав.
"Природа, друже мій! Ця Пані!, -
Привітливо всміхнувся тут Роден.
"Творити вчуся я, коли дивлюсь на хмари:
Їх форми різмаїття феномен.
Кори дерев вражає кожен дотик,
Рельєф каміння досконалий зусебіч,
Жіноче тіло - скульптора наркотик,
Не має ні найменших протиріч.
Митцю цікаво все, що є довкола,
У прірвах світу манить глибина,
Хоч сто життів прожить, й не вистачить ніколи
В тім пізнанні сягнути аж до дна..."
