Лунають пісні Українські,
Гучні - до далеких зірок.
А я чомусь на одинці
Не тягне мене у танок.
Щось думи тяжкі напосіли
І тягнуть в минуле, назад...
В той день, як не був посивілий
Та й не один був козак.
Гукнув тоді Нечай:
"Станьмо, браття, як міцна стіна,
Нехай відійдуть наші сили
Бо іншого шляху нема!"
І ми всі згуртовано стали
Триста, ще тоді, козаків
Рубали, вмирали й вставали
Тримали груду залізних полків
Гармати шкварили, все розліталось,
А ми кресали поки є сил
Кров"ю землю свою поливали
Та ні один назад не ступив.
З крові і трупів Нечай на коні виринає
Кладе німців й поляків, неначе снопи
Гул козаків і клич бойовий оживає
В бій всі летять з хижістю диких орлів...
Оце козарлюга! Він не втікає!
Славне козацтво - нас веде в бій
Рубає, реве як медвідь, розриває...
Неначе то й не людина, а вітер страшний
Лиш оглянувся Нечай на військо завзяте -
Триста вірних вольності духу братів...
Й злетіла його голова, й покотилася в поле,
А з нас лиш один уцілів...
Сидить кобзар. В піснях не вмирає
Слава вірних тих козаків,
Ті часи, як Нечай вирушає
Проти польських й німецьких полків
Лунають пісні Українські,
Гучні - до далеких зірок,
А я чомусь на одинці
Не тягне мене у танок...
