Принишкли зорі. Місяць ледь пливе
Повільно й тихо по нічному морю.
І тільки сич кричить, немов зове
На двір, на хату непоправне горе.
Той крик об гілля дуба розбивавсь,
Його осколки все ж ятрили душу.
За хмару круторогий заховавсь,
Я ж ту пташину слухати все мушу.
Й так хочу запитати у сича,
Чому обрав він нашу деревину,
Може, тому, що дуб, немов зачах,
А може, маю я якусь провину?
Та говорити сич таки не вмів –
Лиш нявкнув та й подався нишком далі.
Він відвернути горя теж не міг,
Й душа його також, мабуть, страждала.
Вже час мені підходив народить,
Пізнати вдруге материнське щастя,
Спромігся Бог мене нагородить
Бідою в сина… Ні одне причастя
Не увінчались успіхом тоді,
Ані молитви, ані лікування…
Холонув сина мозок у воді –
Тремтіла під пташине я кування.
Його життя – страшних три роки мук,
Без вихідних, без днів перепочинку…
І ось останній, ледь вловимий звук,
І напівмертва стомлена сльозинка…
Пройшли роки, а рана ще жива,
Болить, при згадці заблищать і очі,
Не скроні вже біліють – голова,
Недоспані взнаки даються ночі…
Коли я чую віщуна-сича,
В душі враз починає холодіти,
Хай крики ті на горе не звучать.
Нехай живуть щасливо й довго діти!
8.03.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
Розумію і поділяю Ваш біль, пані Ганно! 
Аннушка,бесподобно... 
