Хто хоч би змалку не зазнав села,
Той долею обділений добряче.
(О. Печора)
Давно покинув я своє село.
Виріс у місті, вчив чужинську мову
Ворожі цінності собі мав за основу
Та щось в душі і в пам’яті жило.
Моє село… О! – як же я хотів
Акації гілок твоїх торкнути!
Із хлопцями аж до ставка гайнути…
Та від нових, просталінських катів
Мав іншу долю: стіни сиротинця,
Відсутність мами, сестер і братів,
«Взвєйтєсь кастрамі» - піонерський спів,
Режим напівв’язниць, напівзвіринця.
Тікав додому, до свого села!
Де над ставком чекали верби сиві…
Мене спіймали, привезли, побили,
Бо ж милосердна доленька була!
То й слава Богу! Навіть і за це!
Я дякую не тільки лиш за муку,
А й за людську, - премудрую науку:
Попри сльозу – не хмурити лице!
І вже пізніше, коли чорна ніч
Лягла надовго над моїм майбутнім,
Село моє! Було в душі присутнє
І Україна з серцем віч на віч.
Лежиш, бувало, тіло хоч живе,
Та непідвладне моїй власній волі,
а в пам’яті – жита у щедрім полі
І дівчина у тих хлібах пливе.
Заквітчана ромашковим вінком,
Схожа на ту, кого душа кохала,
Вона вела та за собою звала
Де Сонце ждало он, за тим вікном!
Можливо, це і втримало мене
Не вилетіти за земну орбіту,
А втриматись за осереддя світу –
Село моє! – пристанище земне!
20.11.2019
Прегарно,Петре! Це не лише про Ваше, а й про моє село, в якому я вже 3 роки не бувала; бо вже поїхати сама не можу, а діти вже живуть далеко від мене, але все ж надіюся, що ще його побачу...
Петре, дякую, дай Боже вам натхнення і часу, можливостей і небайдужих людей, щоб втілити всі ваші мрій і ваші вірші буми опубліковані. раса неймовірна.
