Я бачив, як дівчинка Діду Морозу писала листа.
Складала папір, наче в ньому ховалося диво.
Казала їй мама: “Задумаєш і порахуєш до ста,
не зміниш бажання, тоді і записуй сміливо”.
— Ой, як мені хочеться сукню до свята чарівну,
щоб довга спідниця рожева і пишна-препишна.
І ляльку велику — руденьку Меріду-царівну,
а ще про зимових принцес нова книжечка вийшла...
От тільки бажання одне в мене, тільки єдине!
Цукерок повнісіньку скриньку усім під ялинку!
До столу: фруктові цукати, смачні мандарини.
Та є важливіше: щоб таточко не на годинку —
назовсім, назавжди, на радість, до хати, додому
зайшов, обійняв, пригорнувся б неголений, рідний.
І пахло від нього бензином, металом і димом.
Сміялася б мама і день був такий... неймовірний.
Сусідський хлопчина чекає на татка з полону.
У нього завжди із собою аж два телефони.
Та ще в нашім класі Іринка лякається грому,
не спить, бо ввижаються привиди з сірої зони.
Я кожного ранку стрічаю бабусю стареньку.
Вона зазвичай ненадовго заверне в аптеку,
а потім на цвинтар до внука піде помаленьку.
Мій тато казав, що герой обернувсь на лелеку.
Придумала! Ось що проситиму в Діда Мороза!
Цьому неодмінно радітимуть тато і мама,
сусіда-хлопчина, й Іринці минеться загроза.
Не стану лічити до ста, бо шпарка телеграма!
У ніч новорічну (хай свято спішить якомога)
здійсниться моє, безсумнівно, єдине бажання —
з екрана долине: “Радійте! У нас перемога!
Війна закінчилась! Страшенна, жорстока... остання!”
Таня СВІТЛА
11.2019 р.