Чому спішать найкращі в потойбіч?
Може, зрадлива трапилася доля?
Чи душі ніжні в них до протиріч,
І не завжди іх подвиги відомі?
Але вони ідуть, бо кличе дзвін,
Щоби і там боротись за Вкраїну.
Немов набат, звучить сьогодні він:
«Борись за неї, хай і до загину!»
Ідуть вони у інші вже світи,
Щоб там про волю й себе заявити.
Їх кожен крок був на землі святий,
Та час відходу надто сумовитий.
Ідуть вони, щоб відродитись знов
У внуках, правнуках, новому поколінні,
Бо поселилась в душах тих любов,
Котра в усі часи була нетлінна.
Ніхто не нарікав з них на судьбу,
Але ж ідуть вони чомусь дочасно,
Не зупинили хід свій, боротьбу,
Й ніколи не були вони нещасні.
А доля їм намітила давно
Закінчити всі справи розпочаті,
Тож їм і там не буде все одно,
Якщо ми будем з москалями в чаті.
Ідуть оті, хто вірив в Україну,
Любив її не менше за дитя,
Хто не стояв ніколи на колінах
І наближав для неї час звитяг.
Ідуть сини і дочки. В віці. Сиві…
Це – совість нації, її надійний цвіт.
Давно їх жито вже заколосилось,
Тепер ось губить в землю стиглий плід.
Ідуть вони по черзі і за руки,
Щоб і на небі відрапортувать,
Через які пройшли пекельні муки,
Що їх любов була не на словах,
І що не всі їх голови скосили,
І Україна всім була одна.
Знеможені відходять вони, сиві…
Вона ж їх і на небі об’єдна!
28.08.2019.
Ганна Верес (Демиденко).