(Із книги для дітей "Криничний журавель")
Гаряче сонце виснажило землю,
рік був жарким, аж висохли ставки.
Від зелені сухі лишились стебла
та мочарів деінде острівки.
По осені в таку суху погоду
летів на південь журавлиний клин.
Птахи давно вже мріяли про воду,
та ні краплини – лиш сухий полин.
Аж ось раптово виблиснуло скельце,
як на гірській вершині білий сніг –
то прохолоди крихітне джерельце
сховалось вглиб від променів палких.
Умить упав на землю клин пташиний,
але не дотягнутися води –
високий зруб із грубої цямри́ни,
а поряд кущ і лисячі сліди…
Як на біду, цеберка на криниці
в той час не мала ланцюга чомусь,
і прохолодну досягти водицю
було несила, – далі вів дідусь.
Як на біду, цеберка на криниці
в той час чомусь не мала ланцюга
і прохолодну досягти водицю
було несила. Мучила жага…
Хоч пів відра усім, хоча б осьмушку!.
Та виручив веселик молодий –
він довгим дзьобом взяв цебро за дужку,
нагнувся низько й зачерпнув води.
Як журавлина зграя напилася
і клин поволі знявся й полетів,
де тільки нова черга узялася,
а він усе поїв, поїв, поїв…
Отак журавлик і відстав від зграї,
спустившись, щоб напитися води,
біля криниці у південнім краї
із тих часів – лишився назавжди́!
31.07.2019
І ця версія легенди гожа, пане дитячий письменнику! 
