Пішов кудись скиталець-день -
Твого буття скупа миттєвість,
Звичайний будень - несуттєвість
У вервиці років-знамень.
І що минущий- дарував:
Життя солодку, дивну втіху?
Чи все ж якусь важливу віху?
Чом так миттєво відпалав?
Ти проведеш його у вир
Минулого, що кане в безвість…
Ця звичка жити - теж залежність
Від світу - хаосу з-під зір.
Той хаос родить спрагу дику
Любові, щастя, каяття,
Благословення… Це життя,
У ньому борсаюсь - до крику.
І захлинаюсь, і спішу
Хоч щось пізнати, осягнути,
Дійти осяяння і суті...
Непізнане - в собі ношу.
Дякую 
