Що встигнемо у світі, доки вирій,
Сказати і вмолити глибину...
Акації і верби посивілі,
На пагорбах шумують, вже без сну...
Тече вода у річці край діброви,
Їй очі помутились від часу,
А берег і самотній, і удовий.
Земля втрачає первісну красу.
Бо люди розгубилися узбіччям
Вселенського високого життя –
Стидаються дивитися у вічі,
Прозорого не бачать до пуття.
Зблукали чорний кут, та все замало.
Невігластво у закуденьки зве.
Цей Божий світ завузили в кружало,
Перетворили в дзеркало криве.
То ж схаменімось! Серце віще чує,
Що йти без Віри і Любові – клин!
Висока ціль святі шляхи торує,
Що їх Поводирі нам нарекли.
29.01.2009р.
