У кімнаті було дуже тихо,
а вона почула голоси.
То були дитячі сльози й крики,
мамо, як посміла ж ти!
Вона вдивлялася у вічність,
думками линула тільки туди.
У ті моменти, що вже не змінити,
проте її змінили назавжди.
Душа кричала дуже тихо,
а її здалося, що епіло́г і кінець.
Роками серце билося, та не жилося,
тільки у пам'яті той сірий день.
У кімнаті злилися докупи,
минуле і теперішнє жили.
Вона одна у цій кімнаті була,
нікого більше не було.
Вона там плакала і говорила,
пробач, мені, прости!
Та кімната її в'язницею здавалась,
думки ж там суддями були!
