У твого замку … Ну давай його ось так назвемо!
Великі два вікна. Вони виходять прямо на терасу.
Ти іноді сидиш на ній одна. Життя бурлить. Далеко десь.
Щось схоже звуками на автотрасу.
І доля іноді нам знаки подає. Тобі обіймами, мені також моргне.
І ми здаємося такими непостійними. І наше часто раптом нічиє.
Я теж ходжу між цими стінами. Століттями уже, дощами, навіть інеєм.
Змиваю все чуже. Вслухаючись у звуки твого імені.
Ти іноді сидиш на ній одна. Вдивляючись. Дивуючись, чому мене нема.
Ти не буваєш дуже голосна. Побачити так хочеш. Все дарма.
Отак журилася Весна. А Вітер їй лиш щиро обіцявся:
може колись так станеться, мала, щоб я,
літаючи, до тебе приземлявся.
Я б так хотів. Вгризаюся у ґрунт, зриваючи дахи, цілі міста, де пролітаю.
Це з відчаю, це не зі зла. Я так від тих розлук, повір мені, вже знемагаю.
Буває хвилю підійму і нею в берег ударяю.
Я думаю, що я так землю обійму і там на Неї почекаю.
Та знову щось мене кудись зриває. І я лечу. Куди лечу, і сам не знаю.
Я теж ходжу між цими стінами. Мені знайоме тут усе.
Штовхаюсь від землі колінами. Вдаряюсь об твоє лице …
Ти тут усе покрила квітами, ти оживила тут усе.
А я своїми дикими кульбітами … руйную. Ти пробач мені за це.
я вчера была в Луцке...одно из достопримечательностей города - замок...впитала в себя ту энергию старины...поэтому, читая, ещё тоньше восприятие...и понимание...
дякую
Чудова душевна лірика,в якій багато доброго змісту! 
