Може скажеш, що жінку, та ні. Вона – казка, історія.
Це, мабуть, щастя - тримати тебе у долонях.
Неначе пташку, лише б не пошкодити крил.
Всміхатись на плаття із білим червоне,
І всьому тому, що у тобі відкрив …
Закрита була у якомусь незримому замку.
Він тут височів, своїм блиском спустошений,
Гордився цьому і тримав свою бранку.
Воєнний мій стан через це оголошений.
Я не побоявся зламати
Всі вікна у цьому дивацькому мотлосі.
Щоб разом з тобою зрадіти світанку.
Відшукую ноти у подиху й голосі …
Чи може хотіла ти там залишатися?!
Приходять на тебе тут сплячу дивитися.
І там промайнути у вічному хроносі,
І може у морок цей навіть ужитися …
Та ні. Не хотіла. Злякалась, як стіни ці падали.
Не знала, що там, що вони в тебе викрали.
І як, коли видих і вдих, наче казками
Хтось в мить пролетів, і тебе раптом вибрали …
І кожен читач, що читає свою особливу.
Чи скажеш, що жінку? Та ні. Вона – казка, історія.
Не зміг до кінця? Чи дочасно закрив? Обірвав кіноплівку?
Маленьке кіно? Справжня обсерваторія.
Просто балада про кохання 
не знаю ... може, тут не треба думати
дякую
