Незнайомцю,
Я страшенно боюсь картини, де ти йдеш від мене. Покидаєш свою обіцянку «бути поруч». Боюсь спочатку бути для тебе цікавою, а потім – нудною. Боюсь занадто перебільшити зі своїми почуттями, які кінець кінцем налякають тебе. Понад усе боюсь відчути себе коханою, а потім - непотрібною. Побачити цей незнайомий, чужий погляд, який беземоційно дивитиметься на моє тіло, усмішку, волосся, доторки. Лячно залишитись оголеною та зламаною.. Після усіх моїх довірених секретів, надій, мрій, висповіданих вечорів, розкритих страхів. Коли таке уявляю, то мурахи по тілу не бігають, а лізуть під шкіру й стрибають, немов скажені. Мені здається, що після цього я не захочу більше крил, ніяких. Не захочу неба, сонця й іншого світлого на цій Землі.
Мені страшно від людської безвідповідальності.
Любий, це жахливо усвідомлювати, що сьогодні за тебе віддадуть життя, а завтра – не згадають, хто ти. Не хочу, аби мої листи стали посміховиськом, непотребом, просто словами для тебе…Ти ж просто вб’єш мене цим. Це ж виходить, я йду на власну страту за власним бажанням. Схоже на повільне самогубство. Я то виживу, але листи усі спалю. Не викину, ні. Дивитимусь, як разом з моєю вірою в тебе тлітиме віра у будь-що людське…
Сьогодні мені дуже-дуже боязко…вирішила написати свої переживання тобі.
(певно, так впливає на мене температура :) )
З любов’ю,
Твоя...
