Ця зима небагата на імена.
Ця зима усіляко нас омина.
Палить сніг, місить багно, як тісто.
Фарбує чорним очі й блукає містом.
Ніби сни незрячого ця зима.
Щойно поруч була, але вже нема.
Її руки в тріщинах, як земля.
В її лоні вітер – зовсім немовля.
Цій зимі гріє руки трояндовий чай.
Ця зима не всміхається. Але зазвичай
Плед картатий на плечі вдягає щоранку
Й босоніж на кухню йде перед світанком.
Притуляє свій час до крихкого вікна,
За яким тихо-тихо співає весна.
І ковток за ковтком, монотонно-відверті
Відраховує миті до власної смерті.
Візерунки на склі підповзають до рами,
Ці фрагменти зими, її точені шрами.
Їх трояндовий чай перетворить на воду,
Вони стануть росою весні в нагороду.
І коли ми будемо на межі,
Ця зима вийматиме з нас ножі.
Цілуватиме так, мов на страту йде.
І не знатимем більше,
Хто ми
Й де.