Я би хотів, щоб кожен був із тим,
По кому його дух палає,
Хто хоче бачити завжи,
Людину, яка світ відображає.
Немає тут своїх,
Є тільки "ми",
Через яких всім сняться дивні сни,
У теплі вечори весни.
Є лиш одна біда - реальність,
Котра холодним душем бризкає щодня,
І перетворює ілюзії в брутальність,
Посилюючи спрагу до життя.
Багато що готовий я віддати,
Щоб душі,що горять не гасли,
Щоб видихнули і пішли далі,
Сказали, що життя прекрасне
Та чи можливе те що я сказав?
Я й сам у цьому сумніваюсь,
У сотий раз я зарікаюсь,
Що час забути вже настав.
Думки, вони як птахи вільні,
Летять у далину чудес,
Де всі отримують людину,
З якою б полетіли до небес.
Тому є привід сподіватись,
Що все поверне в інше русло,
А зараз необхідно постаратись,
Щоб від думок не з'їхати із глузду.
Тому оптимістично і спокійно,
Я піду уперед та буду ждать,
Коли настане час той золотий,
Взаємністю взаємність зустрічать.
