Всі казали – то час
Лист сухий горобини
Всі казали – то жовтень.
Старого. Паперу.
Всі казали, текли, танули, позіхали
Всі казали й стихали. В полях. На пленері.
Всі казали – насіння.
Дивись, проростає.
Зеленіє із білого в чорне й знов в біле
Довгий соняшник в небо все більш зазирає
Й лоскотає його, й сам сміється й радіє.
А тоді не радіє. Жовтіє й повніє
А тоді стає струнко й шукає де зорі
А тоді притуляється й палахкотіє
А тоді щось ховає в собі неозоре
А тоді його рвуть голіруч до останку
Рвуть зубами, впиваються ніби на страті
Всі казали, хоч навіть їх і не питали
Як не в’янути вічно
Насінням
Крапати.
У чиюсь плідну землю
Що не поорали.
У чиюсь глибину. Теплу й сонну, безкраю
Всі казали, текли, танули, позіхали
Всі шукали продовження.
І помирали.
дороги всіх сходяться
